Небо сингулярності - Чарлз Строс

— Ні! — накричав на нього у відповідь Ґрубор. По всій кают-компанії пролунали спорадичні оплески, і хтось із молодших кадетів ударив по клавішах піаноли жвавий марш. На жаль, його виконання виявилося радше енергійним, аніж мелодійним, і тому весь відсік швидко перетворився на арену змагання між (нечисленними) вболівальниками кадета та всіма іншими.

— Усе буде гаразд, — уперто заявив Бурсі. — Ми парадним строєм, із піднятим гюйсом зайдемо в систему Рохарда і відправимо цих дегенератів-зайд під три чорти.

— Навіть не знаю, — промовив зазвичай мовчазний і через це схожий на аутиста Кравчук, який у товаристві бойових побратимів дозволив собі трохи розслабитися. — Ця мамзель із закордону, хто вона там, шпигунка, дипломат абощо. Її ж сюди наглядати за нами постановили, еге ж? Не розумію, чого капітан із ними панькається. Я б її одразу виставив із хвостового вантажного шлюзу — нічого повітря для хороших людей переводить.

— Вона тут не просто так, — відповів Бурсі. — Вона тут, щоб нам допомогти, це й до бабки не ходи. Тупо було би з її боку бажати нам програшу, правда? Хай там як, а в цієї жінки дипломатична недоторканність. Тому й пхає свого носа куди заманеться.

— Еге. Ну, цій мамзелі краще триматися подалі від моїх заряджаючих апаратів, хіба що вона захоче вивчити пускову шахту зсередини.

Ґрубор витягнув ноги:

— Геть як песик Гельсінґуса, га?

— А в Гельсінґуса є собака? — Бурсі раптом нашорошив вуха.

— Був собака. В минулому часі. Іграшковий шнауцер, о-о-отакий завдовжки, — і Ґрубор відміряв неймовірно коротку відстань долонями. — Крихітна безмозка тварючка. Достобіса кепський характер, дзявкотіло, немов боцман з перепою, і срало по всьому коридору, неначе то була його територія. І ніхто нічого не казав, точніше ніхто нічого не міг сказати.

— Що ж сталося? — спитав Бурсі.

— Одного дня песик невдало вибрав двері, під якими вирішив посрати. А наш старий вийшов у коридор раніше, ніж я встиг послати матроса прибрати за триклятою твариною. Я чув про це, але більше ніколи тієї псини не бачив. Довелося їй, мабуть, відправитися додому. Гельсінґус тужив кілька тижнів, ви вже мені повірте.

— Собача шерсть у кают-компанії, — промовив Кравчук. — Я цілими днями тоді її виколупував із зубів.

До Бурсі доходило як до жирафа. Нарешті він із сумнівом посміявся. Сьорбнувши шнапсу, щоб приховати спантеличення, він запитав:

— А чому капітан так довго мирився із псом?

— Так хто ж знає. Коли вже на те пішло, то адмірал же чогось терпить інопланетну шпигунку. — Ґрубор зазирнув у свою чарку та зітхнув. — Може, адміралові насправді хочеться, щоб вона лишалася на борту? А може, просто забув про її існування…

— Дозвольте доповісти, пане офіцере, — на містку легкого крейсера «Доброчесність» пролунав голос оператора сенсорних установок, який збуджено показав на свої діаграми.

— Що там іще, Менґере? — лейтенант Кокешов підвів затуманений погляд. Тягнулася шоста година цієї напіввахти, і це вже починало його дратувати. Він протер розчервонілі очі і спробував навести фокус на підлеглому.

— Погляньте ось на цю криву, пане лейтенанте. Схоже на… кгхм, так. Це однозначно повторилося після підсвічення контрольного сектора на першому колі. Шість і двадцять три соті світлової години. Ем-м… так. Об’єкт зовсім крихітний. Зараз саме обробляю дані… але схоже на якийсь металевий предмет, пане лейтенанте. Обертається на відстані близько двох і семи десятих мільярда кілометрів від… е-е… головного компонента системи. Зараз майже точно перебуває в моменті протистояння відносно нас, тому й така затримка сигналу.

— Ми можемо визначити його розміри й характеристики орбіти? — нахилився ближче лейтенант.

— Поки що ні, але вже скоро, пане офіцере. Скануємо щогодини. Цього має вистачити, щоб скоригувати дані, і вже скоро матимемо повні характеристики орбіти, коли зафіксуємо наступний відбитий сигнал. Відстань, щоправда, значна, майже сорок астрономічних одиниць. Попередня обробка говорить про діаметр плюс-мінус п’ятдесят метрів, принаймні знаємо порядок величин. Може виявитися значно меншим, тільки якщо має поверхню з високим коефіцієнтом відбиття.

— Гм-м, — Кокешов сів. — Навігація, ви спостерігаєте що-небудь у системі, що підходило би під параметри?

— Ні.

Кокешов поглянув угору на носовий екран; на нього у відповідь сердито зиркнуло велетенське червоне кільце прикритого маскою головного компонента системи. Лейтенант здригнувся і зробив жест на захист від лихого ока:

— Значить, може, це і є наша часова капсула? Менґере, інші об’єкти в гало спостерігаються? Хоч щось?

— Ні, — мотнув головою Менґер. — Внутрішня частина системи незаймано чиста. Так просто не буває. Тільки ось цей об’єкт.

Кокешов знову підвівся і пройшов до пульта управління сенсорами.

— Менґере, настане день, і тобі таки доведеться навчитись говорити повними завершеними реченнями.

— Слухаюсь, пане офіцере. Перепрошую за неграмотність, пане офіцере.

Десять хвилин у ситуаційній ніхто нічого не казав. Тільки рипів стилус Менґера, який аналізував вхідні дані, та цокотіли індикатори під його вправними пальцями. Пролунав тихий свист.

— Що це?

— Підтвердження, пане лейтенанте. Прошу підійти сюди. Вас це може зацікавити.

— Виведи на головний екран.

— Слухаюсь.

Менґер понатискав якісь кнопки, покрутив ручки, щось написав світляним пером. Наведений раніше на бридке червоне око основний екран розчинився в морі рожевої каші. Посередині плавала самотня жовта цятка, трикутник ближче до рогу монітора позначав розташування корабля.

— Це необроблене зображення. Карта, складена на основі даних лідара. Перепрошую, що така розмита, але тут просто велетенський масштаб: в один квадрат можна вмістити цілу систему. Ми тиждень збирали інформацію. Хай там як, але ось який вона матиме