Північна зірка - Михайло Миколайович Грешнов

— Машини, — відповів Віктор.

— Навіщо?

— Щоб прилетіти сюди. До вас.

— Навіщо? — знову запитала Ела.

Віктор узяв її за руку, завів до кабіни підйомника.

Ніщо у кораблі не викликало у Ели подиву, зацікавленості. Це образило Віктора, як смішок біля підйомника. Коли судити по першому враженню і по запитаннях Ели, техніка у цьому світі була новиною. Не зацікавитися технікою було неможливо. Проте Ела без боязкості пройшла коридором до салон-каюти, сіла у запропоноване Віктором крісло і не запитувала його ні про що, поки він готував вечерю, розставляв на столі прибори.

З’їла вона мало і, коли вечеря скінчилася, подала Віктору, як і під час першої зустрічі, листок з водою і сама з такого ж листка напилася.

— Як ти це робиш? — запитав Віктор, маючи на увазі листок латаття, їх було на столі два.

— Мені так хочеться, — відповіла Ела.

— Звідки ти знаєш слова, мою мову? Я не розумію.

— З твоїх думок, вони звучать…

Розмовляли вони довго, і в розмові було усе: відкриття одне одного, доброзичливість, іноді вугластість, нерозуміння — усе було. Але найбільш разючою виявилася історія невидимого народу, який жив на планеті, що її ім’я у вимові Ели було — Ілліра.

— Ми походимо, — розповідала Ела, — від дзюрчання струмків, шелесту трави, листя, дощу і грому. Ми матеріалізований звук, якщо говорити твоїми словами.

Віктор слухав дивну мову, не перебиваючи.

— На Іллірі еволюція йшла іншими шляхами. Звук народжує у повітрі не лише коливальні рухи, хвилі — це дуже елементарне сприйняття. Звук народжує потік електронів, напрочуд тонку хмарку, яка у процесі еволюції — у нашій атмосфері, звісно, — уточнила Ела, — стала живою. Так само, як на Землі атоми і молекули утворили живий білок. Еволюція створила цивілізацію. Звук можна матеріалізувати у предмет, у живу істоту, якщо хочеш. Та в основі нашої цивілізації — гармонія, музика, а в основі музики — математика.

На мить Ела замовкла, промовисто глянула на Віктора:

— Математика — сама гармонія, музика. Ти згоден?

— Чому ти одна? — запитав Віктор.

— Я не одна. Нас багато.

— Хто вони? — запитав Віктор. — Вчені, зореплавці?

— Кожен з них — музика.

— Але ти земна дівчина! — вигукнув Віктор. — У тебе тіло, очі, усмішка!

Ела відповіла:

— Ти ще нічого не знаєш…

Віктор провів її, обережно опустив у підйомнику.

— Підеш сама?

— Так.

Ніч стояла темна, зоряна. Місяця у планети не було, Чумацький Шлях лежав над лісом, по обрію мільярди і мільярди зірок. Яких тільки світів немає серед них…

Віктор не запитав, де живе Ела, куди попрямувала. Встала з-за столу, обірвавши розповідь на півслові. Ніколи не перестане дивувати людину Всесвіт. Ніколи не буде йому краю. Двадцять два парсеки. Потім сто двадцять два. Потім тисяча… І зорі, зорі… Віктор усе ще дивився на Чумацький Шлях.

У корабель він не піднявся — задушливо, улаштувався в кабіні авіета, у кріслі.

Розбудив його легкий, немов повів вітру, дотик до обличчя:

— Прокинься!

Ела нахилилася над ним.

— Ти? — Віктор торкнувся її волосся, плечей. Хотілося, щоб вона нахилилася нижче. Хотілося обняти її. Віктор не зробив цього: “Хлоп’яцтво, — подумав. — Дурниці і хлоп’яцтво…”

— Я вже давно тут, — сказала Ела.

Віктор зістрибнув на траву, зачерпнув повні долоні роси. У лісі крізь дерева проціджувався туман, трава була важкою від вологи.

— Що робитимемо? — запитала Ела.

— Полетимо? — Віктор кинув рушник у кабіну, зрушив з місця авіет, відводячи його від корабля убік.

— Полетимо, — погодилася Ела.

Апарат піднявся у повітря. Полетіли над лісом, над містом. Над іншими містами — другим, третім. Знову над лісом, над гладенькими шовковими галявинами. На одній Віктор завважив зграйку тварин. Кинув машину униз:

— Хто це?

— Твіли. Не лякай їх.

Тварини нагадували кенгуру, стрибали на задніх ногах — передні лапки-соломинки притиснуті до боків. У них були круглі голови з великими очима у чорних великих колах. Мить — і всі вони щезли у лісі.

— Твіли? Є й інші? — запитав Віктор.

— Є. Проте далеко.

Унизу тягнулись гори. Промайнула ріка. Вдалині з’явилося море, та Ела попросила повернути до гірського пасма, що біліло незайманими снігами справа.

— Ви літаєте? — запитав Віктор.

— Так, — відповіла Ела.

Віктор був зайнятий машиною. Однак відзначив короткі, замкнуті відповіді Ели. Учора вона була жвавіша. Може, його зосередженість впливала на неї зараз — Віктор увесь віддавався польоту. Може, Ела обдумувала щось своє. І це природно, думав Віктор, хоча йому хотілося розмови, запитань до нього і запитань до неї. Дізнатися, наприклад: за морем є ще країни, чи та, над якою вони летять, єдина.

Мовби відгукуючись на його думку, Ела сказала:

— Можеш не запитувати. Я буду тобі розповідати мовчки.

Віктор кивнув.

— Це Галаї, — без слів показала Ела на гірське пасмо. — Прямо — вершина Бар… — “Певно, восьмитисячник”, — подумав Віктор. — Але ти поверни по оцій долині, — продовжувала Ела. Віктор повернув апарат. — По ріці, по ріці, — попросила Ела. Віктор повів авіет уздовж ріки. По берегах стриміли скелі. Віктор спробував підняти апарат. — Не треба, — сказала Ела. — Так втрачається краса. — Віктор збавив швидкість — летіли міжгір’ям. — Дивись, самоцвіти! — вигукнула Ела.

Скелі перетворилися на кристали червоного, синього кольору.

— Гарно, дивись!

Віктор стежив за польотом, лише краєм ока оглядав скелі.

— Люблю це місце! — Ела посунулася до лобового скла. — Ще повільніше!

Віктор повів апарат на малій швидкості.