Північна зірка - Михайло Миколайович Грешнов
— Ходімо, — сказала Ела.
Знову вони йшли, поки не зупинилися на круглій, як циркова арена, площі.
— От ми і вдома, — сказала Ела, сіла на траву у ногах Віктора. Він присів поруч, тихо сказав:
— Ти кажеш, ми?..
Вона запитала:
— Звідки ти прилетів?
— З Землі.
Вона звела очі, наморщила лоб.
— Звідси? — провела рукою у повітрі.
Пролунали акорди чужої незнаної музики — зіштовхувалися лавини, стугонів і ридав гірський вітер.
— Ні, — відповів Віктор.
Музика стихла. Та Ела ще раз повела рукою, і знову з неба полинули хвилі звуків, наче й справді вставав над ними і падав океанський прибій.
— Ні! — Віктор підняв руку, музика припинилася.
— Звідки ж? — запитала Ела, зморшка на її чолі поглибшала.
— Як тобі пояснити?.. — Була б ніч, Віктор показав би на зірки, спробував би розшукати поміж них Сонце.
Та Ела знову провела рукою у повітрі.
Полилися акорди фортепіано — один, другий. Здається, було чути, як вдаряють по струнах пружні молоточки. Ще, іще, вступив оркестр, і повнокровно, тривожно попливли звуки Першого концерту Чайковського. Віктор кивнув: “Так…” Ела всміхнулась очима. Знову фортепіано — пружні молоточки калатали в струнах, поспішали, і знову плавно вступив оркестр, піднімаючи акорди вище, тривожніше. Калатало велике серце — чекання, радість народжувалися в музиці, вогонь пристрасті і політ у високості.
Кілька хвилин Віктор з Елою слухали музику, затим Ела плавним рухом приборкала акорди, загасила зовсім.
— Гарно… — сказала вона, погляд її був затуманений.
— Гарно, — відгукнувся Віктор. Він мовби подихав повітрям Землі, одержав привіт Батьківщини, її ласку, підтримку. Вдячно поглянув на Елу, хоча й не знав, не розумів, як вона відтворила цю чарівну музику без інструментів, оркестру.
Ела сказала:
— Це ми знаємо…
Знову ми, але це інше ми. Перше стосувалося Віктора, Ели, коли вони увійшли в місто, зупинилися на площі. Інше стосувалося когось, кого Віктор досі не бачив, однак чия присутність відчувалася у місті. Хто це?
— Розкажи про Землю, — запропонувала Ела.
— Розкажи про себе, — сказав Віктор.
— Розкажу, — пообіцяла Ела, — тільки спершу ти.
У Віктора зібралося чимало запитань, але він був у іншому світі, в гостях, і скорився неписаному, але, безумовно, існуючому правилу — поважати прохання господаря.
Він заходився розповідати про Землю — про моря, ліси, про міста і машини. Це було також певною мірою традиційно: розвідників навчали, як заводити розмову і як її підтримувати. Ела слухала. Та слухала дивно — голос, як видалося Віктору, інтонацію. Йому спало на думку, що вона не все розуміє у його розповіді, можливо, навіть не чує розповіді, тільки прислухається. Він переконався в цьому, коли вона запитала:
— Що таке машини?
Віктор пояснив, навів як приклад корабель, авіет, які Ела бачила. Запитав:
— У вас машин немає?
— Ні, — відповіла Ела.
— Що ж у вас?..
— Музика.
Якусь мить Віктор дивився на неї, не знаючи, як продовжувати розмову, але тут заворушилася, дала знати про себе купа запитань, що зібралися у нього. Віктор запитав:
— А ти хто?
І ще певний час ждав, поки Ела відповіла:
— Пісня.
Сонце торкнулося обрію, повітря посвіжішало. Віктор і Ела встали, рушили краєм площі. Ела не жартувала, коли пояснювала Віктору, хто вона, і ще відповіла на багато його запитань. Музика жила у цьому світі — невидима, розумна. Музика-математика, музика-цивілізація.
— Місто? — говорила Ела. — Це твоє поняття. Ми живемо суспільствами, і кожне суспільство — музичний акорд, симфонія. Поглянь, — вона підійшла до одного з будинків, — тут мелодія.
Не торкаючись рукою, відкрила нішу у зеленій стіні. Ледве чутне до цього звучання вирвалося на площу. Дзвеніли струни: мелодія піднімалася, набираючи висоту, силу, і опускалася у повільному ритмі. Тулумбаси, може, інші інструменти, схожі на тулумбаси, закінчували кожний акорд. Паузи між закінченням і початком акордів нагадували зітхання. Струни співали, тулумбаси закінчували акорд, і це скидалося на спокійне дихання після великої, успішно завершеної роботи.
Ела закрила нішу, і вони наблизилися до іншої будівлі, що порталом виходила на площу. І тут Ела відкрила двері, нова музика розлилася у повітрі — співали електротромбони у супроводі лункого барабана, зображаючи марш або процесію — дуже повільну, ніби крокували велетні.
Із сусідньої альтанки Ела витягла самбу чи щось дуже схоже на неї — вогненний ритм. З високої бані поряд — пісню на два голоси: альт і сопрано.
У місті жила музика, і саме місто, на спрощений погляд Віктора, було фонотекою, музичним сховищем. Але навіщо, для кого?
Відстані між будинками подеколи були неоднакові, ніби тут також стояли будинки, а зараз їх немає.
— Тут були будинки? — запитав Віктор.
— Так.
— Де ж вони?
— Зникли. Кокони зникають, — загадково відповіла Ела.
Віктор ще хотів запитати про будинки, але передумав: голова у нього йшла туманним обертом.
Вони обійшли площу, попрямували вулицею, якою входили у місто, тепер у зворотному напрямку — Віктору потрібно було на корабель. Сутінки зріли непоквапні, світлі; пагорби добре було видно, і стежку — слід на траві — було видно. Стежина довела їх до підніжжя пагорба.
— Підеш зі мною? — запитав дівчину Віктор.
— Піду.
У лісі стемніло, і Віктору нелегко було орієнтуватися на незнайомій місцевості, та Ела безпомилково вивела його на галявину, до авіета і корабля.
— Машини?.. —
