Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Дуглас Адамс

Троє молодиків усілися на три вільні місця навколо столу, де четверте місце вже було зайняте дещо огрядним чоловіком у старомодному костюмі. У нього було сумне обличчя, а великі, вологі коров'ячі очі вдивлялися в невідому далечінь. Дуже повільно його очі почали поступово зміщувати фокус з безкінечності на безпосереднє оточення, на його нових непроханих сусідів. Він відчув певну потребу, як це вже було колись раніше.

Троє молодиків голосно сперечалися, чи піти їм до бару всім трьом, або ж хтось має піти до бару та принести випивку решті, чи не захопляться ті, хто пішов до бару, виглядом випивки настільки, що забудуть про все та залишаться біля бару, в той час як решта нервово чекатимуть на їхнє повернення, а якщо вони навіть згадають, що треба відразу повернутися, то чи зможуть вони донести все замовлене, чи не розкидають вони натомість усі келихи по дорозі назад, дратуючи цим інших пасажирів.

Згодом вони дійшли певного консенсусу, але майже відразу після цього жоден з них не міг згадати, до якого. Двоє з них встали, потім знову сіли, бо підвівся третій. Потім він теж сів. Двоє знову встали, висловивши думку, що буде простіше, якщо вони просто куплять весь бар. Третій хотів був знову підвестися та піти за ними, аж раптом повільно, але з непереборною рішучістю волоокий чоловік, що сидів навпроти, нахилився до нього та міцно схопив за передпліччя.

Молодий чоловік у ранковому костюмі підвів очі настільки різко, наскільки дозволив його ігристий мозок, і запитав:

— Чого вам?

Майкл Вентон-Вікс пильно подивився в його очі й тихим голосом сказав:

— Я був на кораблі…

— Що?

— На кораблі… — сказав Майкл.

— Який корабель, про що ви верзете? Не займайте мене. Відчепіться!

— Ми здолали жахливу відстань, — продовжував Майкл тихим, ледве чутним, але переконливим голосом. — Ми прибули будувати рай. Рай. Тут.

Його очі швидко оглянули вагон, потім швидко глянули крізь брудне вікно на мряку східно-англійського вечора. Він дивився з очевидною огидою. Він сильніше стиснув передпліччя співрозмовника.

— Слухайте, я йду пити, — сказав гість весілля, але слабким голосом, бо було очевидно, що нікуди він не піде.

— Ми покинули тих, хто волів знищувати один одного війною, — бурмотів Майкл. — Наш світ мав бути світом миру, музики, мистецтва та просвіти. Усе дріб'язкове, усе буденне, усе нікчемне не знайшло б собі місця на нашому світі…

Вгамований гульвіса дивився на Майкла з подивом. Той не був схожий на старого хіпі. Втім, хіба можна бути в цьому певним? Його власний старший брат колись прожив два роки в друїдській спільноті, їв там пончики з LSD, вважав себе деревом… Це було ще до того, як він став директором торгового банку. Різниця, звісно, полягала в тому, що зараз він уже не вважав себе деревом, хіба що інколи, і він уже навчився уникати того сорту вина, що іноді провокував такі галюни.

— Були такі, хто казав, що ми зазнаємо невдачі, — продовжував Майкл тихим голосом, який було добре чутно попри бурхливий галас у вагоні, — хто пророкував, що ми теж несемо з собою насіння війни, але нашою високою метою були лише розквіт мистецтва та краси; найвищого мистецтва та найвищої краси — музики. Ми взяли з собою лише тих, хто вірив; хто хотів, щоб це було правдою.

— Але про що ви кажете? — запитав весільний гульвіса, але вже без виклику, бо його зачарував гіпнотичний голос Майкла. — Коли це було? Де це було?

Майкл важко зітхнув.

— До вашого народження, — зрештою сказав він. — Не йдіть, і я розповім вам.

РОЗДІЛ 27

Настало довге напружене мовчання, під час якого вечірній морок надворі неначе став ще темнішим, затиснувши кімнату в своїй хватці.

Гра світла огорнула Реджа тінями.

Дірк, попри свою звичайну барвисту та надмірну балакучість, наразі мовчав. Його очі палали дитячим подивом, оглядаючи наче вперше нудні старі меблі кімнати, вкриті панелями стіни, килимові доріжки. Його руки тремтіли.

Річард на мить насупив лоба, неначе намагався розрахувати подумки квадратний корінь якогось числа, а потім знову подивився на Реджа.

— Хто ви? — запитав він.

— Я не маю жодної гадки, — радісно сказав Редж, — велика частина моєї пам'яті пропала. Розумієте, я дуже старий. Приголомшливо старий. Так, думаю, що якщо б я сказав вам, скільки мені років, то ви, напевно, були б приголомшені. Цілком імовірно, що це приголомшило б і мене, бо я не пам'ятаю. Знаєте, я жахливо багато чого бачив. Дякувати Богу, більшу частину з того я забув. Проблема в тому, що коли наближаєшся до мого віку, який, як я, здається, вже казав, дещо приголомшливий… Адже я казав це?

— Так, ви згадували про це.

— Добре. Я вже забув, казав я про це чи ні. Річ у тому, що пам'ять з плином часу не стає більшою, і багато чого просто випадає з неї. Таким чином, головна різниця між кимось мого віку та кимось вашого віку полягає не в тому, як багато я знаю, а в тому, як багато я забув. А згодом починаєш забувати навіть про що ти забув, а ще згодом — про те, що ти забув, що було що пам'ятати. А потім починаєш забувати… ем… про що це ви казали?

Він безпомічно дивився на чайник.

— Речі, які ви пам'ятаєте… — лагідно підказав Річард.

— Запахи та сережки.

— Перепрошую?

— Саме вони чомусь затримуються найдовше, — сказав Редж, спантеличено хитаючи головою. Раптом він сів. — Сережки, які Королева Вікторія вдягала на свій Срібний Ювілей. Приголомшливі предмети. На тогочасних картинах вони, звісно, скромнішими намальовані. Запах вулиць до того, як на них з'явилися автомобілі. Важко сказати, що з цього було гіршим. Саме тому, звісно, Клеопатра залишається в спогадах такою чіткою. Просто спустошуюча комбінація сережок і запахів. Думаю, це може стати останнім, що залишиться, коли все інше зрештою зникне. Я сидітиму в темній кімнаті сам, без зубів, без очей, без смаку, без усього, крім старої сивої голови, а в тій старій сивій голові — дивний образ жахливих блакитно-золотих речей, що гойдаються, виблискують на світлі, а також запах поту, котячої їжі та смерті. Цікаво, як я все це сприйматиму…

Дірк майже не дихав, повільно обходячи навколо кімнати, обережно проводячи кінчиками