Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Дуглас Адамс

— Ну, так, — сказав Річард, — на той момент він виглядав дуже природним, але тепер, коли я… подумав про нього, я мушу визнати, що він дещо спантеличує.

— А, так, — погодився Редж. — Це навичка. Практика. Робити так, щоб виглядало природно.

— Він виглядав дуже природно, — продовжував Річард, намацуючи дорогу, — я майже повірив.

— Вам сподобалося?

— Він мене сильно вразив.

Дірк уже втрачав терпіння. Він багатозначно подивився на Річарда.

— І я розумію вас, — твердо сказав Річард, — щодо неможливості розповісти мені про це. Просто мені було цікаво, от і все. Вибачте, що спитав.

— Ну, — раптом завагався Редж, — напевно… Ну, якщо ви обіцяєте нікому про це не розповідати, — продовжував він, — думаю, ви й самі могли б зрозуміти, що я скористався двома сільничками зі столу. Ніхто не мав побачити між ними різницю. Спритність рук, розумієте, обманює око, а надто деякі з очей, що сиділи за тим столом. Поки я вертів у руках свій вовняний капелюшок, дуже хитро (вибачте, що хвалюся) удаючи незграбність, я просто кинув сільничку в рукав. Зрозуміло?

Його попередню тривогу повністю замінило задоволення від демонстрації своєї майстерності.

— Це, взагалі-то, найстаріший у світі фокус, — продовжував він, — але тим не менш він вимагає великого вміння та спритності. Ну а трохи згодом, зрозуміло, я повернув її на стіл, і збоку це виглядало ніби я передаю її комусь. Звісно, перш ніж це виглядатиме природно, треба багато років учитися, але я віддаю перевагу саме такому варіанту, аніж просто опускати її на підлогу. То аматорство. Підняти ви її не зможете, а прибиральники помітять її не раніше ніж через два тижня. У мене колись дохлий дрізд цілий місяць лежав під стільцем. Це, звісно, не через фокус було. Його кішка вбила.

Редж усміхався.

Річард вважав, що виконав свою задачу, хоча й не мав жодної гадки, чим це мало їм допомогти. Він глянув на Дірка, але той не надав йому ніякої допомоги, тож Річард пірнув наосліп.

— Так, — сказав він, — так, я розумію, що це можна зробити завдяки спритності рук. Але я не можу зрозуміти, як та сільничка потрапила всередину горщика.

Редж знову був спантеличений, неначе вони говорили про різні речі. Він подивився на Дірка, який припинив крокувати та дивився на нього, очікувально розкривши очі.

— Ну, це… зовсім просто, — сказав Редж, — для цього не були потрібні фокуси. Я вийшов за своїм капелюхом, пам'ятаєте?

— Так, — непевно сказав Річард.

— Коли я вийшов з їдальні, я пішов і відвідав чоловіка, який зробив той горщик. На це, звісно, знадобився певний час. Близько трьох тижнів детективної роботи, щоб вистежити його, та ще два дні на те, щоб він протверезів, а потім, з певними труднощами, мені вдалося вмовити його запекти сільничку всередині горщика. Після цього я ненадовго завітав до одного місця, щоб взяти там пудру, щоб приховати свою засмагу, а потім, звісно, треба було повертатися з певною обережністю, щоб це виглядало природно. Я зіткнувся з собою в передпокої, це завжди так ніяково, ніколи не знаєш, куди очі відвести, але… власне, оце й усе.

Його усмішка була дещо сумна та нервова.

Річард спробував кивнути, але не зміг.

— Про що ви в біса кажете? — сказав він.

Редж здивовано подивився на нього.

— Ви ж начебто сказали, що знаєте мій секрет, — сказав він.

— Я знаю, — з тріумфальною посмішкою сказав Дірк. — А він поки що не знає, хоча й надав мені всю інформацію, завдяки якій я про все дізнався. Дозвольте, я заповню кілька прогалин, — додав він. Для того, щоб приховати, що вас насправді не було кілька тижнів, у той час як з точки зору тих, хто сидів за столом, ви вийшли лише на кілька секунд, вам довелося записати те, що ви сказали востаннє, щоб потім знову продовжити розмову якомога природніше. Це важлива деталь, якщо ваша пам'ять уже не така, якою була колись. Так?

— Якою вона була колись, — сказав Редж, хитаючи головою. — Я майже забув, якою вона була колись. Але так, ви дуже спостережливий, якщо помітили таку деталь.

— А також є маленьке питання, — продовжував Дірк, — щодо того, про що запитав Георг ІІІ. Вас запитав.

Це, схоже, захопило Реджа зненацька.

— Він запитав вас, — продовжував Дірк, подивившись у маленький записник, який він вийняв з кишені, — чи є якась особлива причина, що одне трапляється після іншого, та чи існує спосіб це зупинити? А хіба він не питав вас також — і це мало бути першим питанням — чи немає способу мандрувати в часі назад або щось у такому дусі?

Редж кинув на Дірка довгий оцінюючий погляд.

— Я щодо вас не помилився, — сказав він. — У вас видатний розум, молодий чоловіче, — він повільно підійшов до вікна з видом на Другий Двір. Подивився на дивні фігурки, що дріботіли там, обіймаючись під мрякою або вказуючи на щось.

— Так, — пригніченим голосом сказав зрештою Редж, — саме такими були його слова.

— Добре, — сказав Дірк, різко закриваючи свій записник і легка усмішка на його обличчі казала, що він живе саме заради таких похвал. — Що ж, це пояснює, чому відповіді були «так, ні та можливо» — саме в такому порядку. Отже. Де вона?

— Хто «вона»?

— Машина часу.

— Ви стоїте в ній, — сказав Редж.

РОЗДІЛ 26

На станції «Бішопс Стортфорд» у вагон ринули галасливі люди. На деяких з них були ранкові костюми з гвоздиками, дещо зім'яті під час денних святкувань. Жінки були в красивих сукнях і капелюхах, вони схвильовано щебетали про те, яка гарна була Джулія в шовковій тафті, яким самовдоволеним йолопом виглядав Ральф, попри те, що вбрався в найкраще, та й взагалі давали цьому подружжю не більше двох тижнів.

Один з чоловіків висунув голову у вікно, щоб окликнути працівника залізниці та спитати, чи це той потяг, чи зупиняється він у Кембриджі? Носій підтвердив, що авжеж в дідька зупиняється. Молодий чоловік сказав, що їм усім не хотілося б дізнатися, що вони поїхали не в тому напрямку, і видав такий звук, ніби риба гавкнула, щоб показати, що це було надзвичайно дотепне зауваження, а потім засунув голову назад у вікно, вдарившись нею при цьому.

Вміст алкоголю в атмосфері вагона різко підвищився.

У вагоні панувала загальна думка, що найкращий спосіб правильно приготуватися до вечірки