Зоряний вуйко - Брати Капранови

Але моя ґречність пройшла мимо їхньої свідомості.

— Ти шо, пагнал?

І тоді я вдарив найближчого ще раз, одночасно ногою звільнивши собі місце від стільців.

— Каравул!

— Вбивають! — загорлав хтось поруч.

Я спритно ухилився від стільця і вдарив наступного бубу. Щось хруснуло, хутряний кашкет відлетів аж до дверей, і решта зупинилась, зрозумівши, що наближення може бути небезпечним. Я схопив Оксану за руку.

— Гайда звідси!

Поруч пролетів і вдарився об стіну стілець. Я обернувся. Ті три буби, яких я ще не встиг вдарити, стояли віддалік і тримали кожен по стільцю. Второпавши, що силою мене не взяти, вони вирішили закидати нас меблями.

— Повбиваю! — страшно загорлав я і, прикриваючи собою Оксану, почав просуватись до дверей. Але на бубів мій крик справив не настільки сильне враження, щоби вони припинили свої вправи, і дорогою мені довелося відбити ще три чи чотири стільці. Слава Богу, тепер у кафе припинили робити важкі дерев’яні меблі, як то було за часів мого дитинства, тому врешті я відбувся лише кількома синцями, чого не скажеш про бубів.

«Нічого, — подумав я, коли ми з Оксаною вже вискочили на вулицю. — Ще колись зустрінемось». Мені конче хотілося вилаятись, але самі розумієте — дівчина міцно тримала мене за руку і оглядалась назад, на двері кафе.

— Не бійсь, — заспокоїв я. — Їм би зараз самим втекти, бо тут менти, як таргани, швендяють.

І справді, озирнувшись на розі, ми побачили, як буби, всі вп’ятьох, вискочили з кафе і прожогом кинулись у провулок. Швидко оговтались.

— Не щастить нам сьогодні, — сказав я. — А все тому, що незвичним районом ходимо.

Оксана притискалася до моєї руки і тільки посміхалась у відповідь. Для неї, певно, всі райони були незвичними. Хоча, коли її бабця тутешня…

— А куди ми, власне, поспішаємо? — я вповільнив ходу. Ментів близько не чулося й не виднілося, а тому і квапитись рації не було.

Оксана знову посміхнулася, продовжуючи, одначе, міцно тримати мене за руку. «Чорта я з нею панькаюся?» — промайнуло в голові, але щось там таке сиділо, що не давало ставитись до цієї дівчини так, як до всіх — а чи може, те, що вона з села і тим розбурхала всі мої сентименти, а чи може, те, що зразу звірилась на мене, ще в метро. Ні, щось-таки було.

— А ви самі з міста? — спитала Оксана, прийшовши, очевидь, до тями.

— Ну як вам сказати, так і ні — трошки з міста, трошки з села, тільки геть не пам’ятаю з якого, — я посміхнувся власному жартові.

— Як це? — не зрозуміла дівчина.

— Комерційна таємниця, — сказав я.

— А куди ви мене ведете?

— Поки що прямо.

— А потім? Теж комерційна таємниця?

— Чом це? Потім на Центральну площу, а потім… потім побачите.

Цікаво, ще не вкрали мою тачку? Я спочатку хотів відвезти дівчину до Жори у «Кришталь», але щойно передумав. По-перше, Жора ніколи не зрозуміє мого вибору, тобто Оксани — у Жори на дівчат цілком певний смак. А по-друге, мені здавалося, що й Оксана не зрозуміє Жору, тобто мене не зрозуміє, що я там роблю. Тому краще зараз рушати до Петра — Петрові подруги до мами, в нього пиво подруга. А обслуговувати за вищим розрядом він завжди напоготові. І навіть в окремому кабінеті. Щоправда, треба буде спочатку за їхати до екстрасенсів, поцікавитись, чи все га…

Я шкірою відчув вереск гальм і рефлекторно відштовхнув свою супутницю до стіни. Хтось голосно зойкнув, і за моєю спиною з ревінням та виском пролетіло щось велике. Я озирнувся. Здоровезний ЛАЗ пішов по тротуару юзом і, зустрівшись врешті-решт з телеграфним стовпом, завмер, наче підстрелений. Там, де ми щойно йшли, тяглися два чорні сліди.

— Та-а-ак, — я загарчав.

Оксана, здається, так і не встигла нічого зрозуміти.

— Перепрошую, — сказав я, відпускаючи її руки. — Я вас лишу на хвилинку.

З автобуса вилазив скуйовджений блідий водій.

— Тобі дороги не вистачає? — спитав я, наблизившись.

Він винувато розвів руками:

— Та я… розумієш… руль заклинило і викинуло… я ж, бачиш, юзом… я ж міг куди завгодно, розумієш…

— Це твоє діло, — сказав я, хоча в глибині душі його розумів. Справді, спробуй-но всидіти за кермом такої дури, тим більше нашої дури. По пиці б йому…

— Дуже побився?

— Та я що, підрихтуюсь… — водій знову замахав руками. — Я там якось… а от як ви вискочити встигли, га? Я гадав, усе вже, га?

«Ні, треба було б йому і справді морду набити», — знову подумав я, але тільки сказав:

— Та встигли ж.

— А я думав, все уже… воно як заклинило, понесло… я крутю…

Більше тут не було чого робити. «Крутю»…

Я мовчки повернувся до Оксани, що так і лишилася під стіною.

— Ходімо.

— А що там? — вона дивилась запитально.

— Нічого. Машина велика, а вулиця маленька, от і не вміщається.

— А-а. А я боялася, що ви знову битися почнете. Он як ви всіх.

— Та, — я тільки махнув рукою.

Бійка на жінок завжди справляє велике враження. І пищать вони не з переляку, а від захвату, щоб і самим взяти участь, принаймні голосом. Це я точно знаю. А тому коли є змога дати по пиці комусь у їх присутності — будь ласка, всі будуть задоволені. Проте зараз… Біс його зна.

— Ви ду-ужий, — вела далі Оксана, — ви, мабуть, каратист?

Але я не люблю вихвалятися перед жінками — хай краще здаля поважають, воно так більше приваблює.

— Знаєте, Оксаночко, як каратист прийшов до Вінні-Пуха?

— Ні.

Я розповів, вона