Зоряний вуйко - Брати Капранови

— Та чого там.

— Ні, ну от наприклад, де ви будете вчитись, я ж не знаю?

— У педінституті, — вона ніжно поворушила пальцями на моєму лікті, — якщо вступлю, звичайно.

— Вступите, — запевнив я, — а звідки приїхали?

— З села, — вона й справді зніяковіла.

— Та я теж не з Нью-Йорка. А з якого села?

— З Куцуруба.

— Що то воно? — я здивувався. — Ніколи не чув.

— А це біля Очакова, знаєте, «Врємьон Очаковських і покорення Крима». Знаєте?

— А-а! — я і справді щось таке чув.

— Ну, це на морі.

— Ага! — ну і занесло ж її!

— А чого сюди, до нас?

— Та бабуся тут живе. В мене батько тутешній.

— А мати? — дівчатам завжди приємно розповідати про батька-матір, вони так влаштовані.

— Куцурубська.

— Куцю що? — засміявся я.

— Куцурубська, — посміхнулася у відповідь дівчина. — У нас колись Катерина Друга дала Куцю рубль, от звідти й пішло — Куцуруб.

— Цікаво.

Я тримав напрямок так, щоби наближатись до Центральної площі. Там уже я сам собі голова. Дуже неприємно почуваєшся без машини, тим більше з дівчиною. Але звідси йти ще було довгенько.

— Може, морозива?

— Можна, — погодилась Оксана, і ми завернули до кафе.

Я не люблю кафе, але що поробиш, коли доводиться вдавати з себе студента — побачення в метро, тепер от морозиво.

У залі було незатишно і людно, але я швиденько впіймав за фартух офіціантку, чи що воно тут таке, і нам знайшли місце в кутку, знайшли морозиво з лікером і шампанське у склянках, загримоване під коктейль.

— За знайомство! — виголосив я.

Оксана простягнула мені назустріч свою склянку і тихенько мовила:

— Спасибі вам.

— За що?

— Що ви мене врятували, я б без вас…

— Ви б без мене туди не поїхали, — зауважив я, усміхаючись. Мені було збіса приємно.

Шампанське нам дали сухе. Сеча хворого зайця, як називав його один мій знайомий. «Нічого, — подумав я, — хай тільки дійдемо до машини, то я вже тебе напою, я тебе повезу туди, де подають не склянками і де не буває савєцького шампанського…» А чого це, власне, я розійшовся? Здається, раніш ніколи не впадав у такі амбіції з першого разу. А-я-яй. З цією дівчиною якийсь негаразд. Я сам на себе похитав головою.

— А ви де працюєте?

Це вона мене питає. Ледь надпила зі своєї склянки і взялася до морозива.

— Я? У фірмі «Екстрасенс».

— О! — дівчина зацікавилась. Вони всі цікавляться, коли таке чують. — То ви екстрасенс?

— Трошки, — відказав я. Не буду ж пояснювати, чим займаюсь насправді, та й скажи «охоронець» — зразу уявляється бабуся в куфайці з дробовиком або сторож на баштані. Шеф на нас каже «душеприкажчик», але мені здається, це трохи не теє.

— А ви що, лікуєте?

— Ні. Я тут наче у відрядженні з іншої організації. Займаюся біологічними системами захисту, — мені колись Аполідор, головний у цих екстрасенсів, збіса розумний, пропонував навіть візитівку зробити, мовляв, фірма «Екстрасенс», експерт з біологічних систем захисту. Я відмовився тоді, але запам’ятав. На декого справляє вбивче враження.

Поруч розважалася п’ятірка молодих гультяїв приблизно мого віку. Вони вже були напідпитку і розходилися дедалі більше. Не подобались мені такі сусіди, але в Оксани ще було багато морозива.

— Ой, як цікаво! — вела далі моя дівчина. — А я теж одного разу була в екстрасенса, маму лікували.

— Допомогло?

— Ні, — розвела руками вона.

— Халтурник він, а не екстрасенс, — сказав я. — В нас такі фахівці, що за валюту лікують, вищий клас, сліпі бачать після них.

- І ви теж такий?

— Ну, я… — я посміхнувся, — я ж кажу, що з іншої організації, але без мене вони б…

— Допомагаєте?

— Дуже, — щиро зізнався я. — Дуже допомагаю.

— А чого ви так дивитесь? — вона помітила, що я іноді зиркаю в бік сусідів, і теж почала їх вивчати.

Хлопці були коротко підстрижені, у великих хутряних кашкетах, не дивлячись на теплий вечір, та у картатих піджаках — бики.

— Ой, — весело посміхнулась Оксана. — Які вони. У нас на таких кажуть Буба з Куцуруба.

— Чого вона регоче? — голосно поцікавився один з парубків, один з бубів, якщо притримуватись назви, даної Оксаною.

— Мабуть, потанцювати хоче, — припустив другий, підводячись.

Я відсунув від себе морозиво. З Оксаниного обличчя повільно сповзала усмішка. Буба, відсуваючи стільці, продирався до нас.

— Гей, дівко! — горлав він дорогою. — Іди, потанцюємо! Я сьогодні лагідний!

Оксана переводила погляд з хлопця на мене і з мене на хлопця. За якусь хвилину той наблизився, і повітря заколивалося від перегару.

— Давай, дівко!

Його брудна лапа лягла на стіл зовсім поруч з рукою моєї дівчини. Вона відсахнулася. За сусідніми столиками обернулися до нас.

Я вдарив цього бубу легко, не підводячись зі стільця, але він таки зламав якусь меблю. У залі істерично заверещали, посхоплювалися з місць. Схопилися і бубині товариші. Треба було виграти трошки часу, щоби люди встигли звільнити місце подій. Я підвівся і демонстративно вдарив склянкою об стіл. Сипонули друзки, заверещало ще кілька голосів, і ті, хто сидів поруч з нами, почали відсуватись. Вдарений буба повільно підводився з підлоги, а його товариші, оговтавшись від подиву, стали оточувати наш куток. Почувся дзвін розбитої пляшки.

— Ти шо, пагнал?

Вдарений стояв ближче за всіх, а решта вже хапалася за стільці. Щоб виграти трошки часу, я спитав, посміхаючись:

- І чого це пан такий лютий? Може, його в дитинстві переступила