Слід «Баракуди» - Леонід Михайлович Тендюк

— А тепер, браточки, і ви, жіночки мої,— ходімо!

Він узяв попідруки Маришку й Іришку (діти враз, як горобці, пурхнули врізнобіч), і ми пішли в резиденцію.

Там було людно.

В оточенні слуг, що тримали віяла, якими безперестанку махали, король сидів під навісом хижки-вантілан, навпроти неширокого рингу, де мав відбутися півнячий поєдинок.

— Хармара-мармара! — сказав Ефо-Аліандро, помітивши пас.

Ми привіталися теж. Піднявшись сходинами — вантілан стояв на помості,— сіли неподалік від арени за дерев'яною перегородкою.

Натовп, очікуючи побоїща, вирував. Люди з нетерпінням ждали, коли на арену винесуть крепе.[54] В одних народів популярний футбол, хокей чи регбі, а в хібокців — півнячі бої.

Півні народжуються задерикуватими. Та коли у них ще й виховують це почуття, стають особливо войовничі. І без того вузький, курячий кругозір, що не дає змоги усе як слід — добре це чи ні — зважити, робить їх тепер нестерпними. Вони, хоч би там що, прагнуть до сварки. І, настовбурчивши кров'ю налитий гребінь, рвуться в бій.

Побити іншого, утвердити своє куряче «я» — ось що їх штовхає на безумство. Бо як інакше назвати те, що, забачивши свого особливо слабшого співбрата, півень-задерика несамовито на нього нападає? І забиває до смерті.

Короля тішать ці побоїща.

Напередодні Нового року, в дні педжер, на Хібоко й понині приносять жертву богам: добрим — мечару — за те, що вони добрі, а демонам — чару — улещують, аби ті не коїли зла.

На інших островах це частування давно вже втратило своє первісне значення, стало умовним. Принісши, скажімо, до храму чи в святилище солодощі, фрукти, засмажених поросят, тубільці островів Суматри, Яви, Балі їдять їх згодом самі, а решту залишають богослужителям. І крові живої, як те вимагалося раніше, тепер у дні педжера, не проливають. А демонам, на знак своєї зневаги, підносять… дохлятину, гнилу рибу.

Хібокці ж, як і раніше, тремтять перед добрими й злими ідолами, і жертви приносять насправді. Звичайно, не людей, а овочі, тварин, фрукти.

Лилася на Хібоко два дні підряд жертовна кров. До неї сьогодні домішалася й куряча…

Кожен знатний остров'янин, у кого є півень, мріє про те, що хвостатий забіяка стане колись всехібокським лауреатом і, перемігши в турнірі інших, прокричить своєму господарю вдячне «кукуріку!». Ось чому півнів, претендентів на високе звання, тубільці оточують увагою і — не так, як решту курей — непомітно починають підгодовувати. Кращий рис і джерельна вода дістається горластим півникам. Змалку вони не в курнику, де тіснява й сморід, а в ажурних, виготовлених із пальмової кори клітках-гувунган. Це, вважається, мудро й цілком справедливо: замість того щоб витрачати рис та воду на звичайних півнів, які все одно потраплять у суп, доцільніше відгодовувати вибірково — одного, який потім стане окрасою й славою господаря.

Відвідавши недавно садибу хібокця Савва, з яким ми разом збирали горіхи, я був здивований, що серед численних півнів у нього кукурікав, надриваючи горло, лише один-єдиний півник. Його персональний гувунган погойдувався під тінистим навісом, осторонь перенаселеного комунального курника. Обранець долі, претендент на лауреата Ні на мить не вгавав. Уявивши себе пупом хібокської землі, він, надриваючи пупа, кричав. Фальшивив. Раз у раз, як мовиться, пускав «півня», а все ж, закотивши очі під лоба, самозакохано горланив. Решта курей, витріщивши очі, мовчала.

Кукурікати безперестанку й погрожувати дзьобом ще не означає бути знаменитим — кукурікання до уваги не береться, скільки б півень не дер горлянки. Треба, щоб він показав себе в поєдинку, на бойовищі і щоб його помітили, а вміння — визнали. Це й робить авторитетне жюрі, що засідає тут же, під навісом-вантілана.

— Кукуріку!

— Кукуріку! — почулося звідусюди.

У супроводі похмурого Курячого Міністра Ува, що доглядає королівських півнів, на арену винесли плетені кошики-крепе, з яких стирчали довгі барвисті хвости. І — натовп завмер.

Тишу пронизувало кукурікання. Та її раптом стривожив високий, пискливий голос:

— Мірамбур!

Я глянув на перегородку, де за сітчастим столом, закинувши ногу на ногу, сиділи поважні члени жюрі.

— Мірамбур! — знову пролупав високий голос.

То Голова жюрі (він же— Міністр Моралі), голомозий, схожий на буддійського монаха товстун, подавав знак, що лицедійство вважає відкритим.

Переступаючи через приземистий, з бамбукових лозин, бар'єр, на арену вибігли два тубільці. Кожен у руках тримав півня.

Тепер я зблизька розгледів забіяк. Півні як півні — нічого особливого. В одного навіть обскубаний хвіст, у другого, як і в Міністра Моралі, лисніло голомозе тім'я. Але, як видно, справа була не в пір'ї і не в тім'ї. Мені ніколи не доводилося бачити такого злого, вбивчого погляду! Банькаті півнячі очі метали іскри. Гребінь над головою, як пилка, розсікав повітря, а шия вигиналася й тряслася, ніби гумова.

Півні були вгодовані. На міцних, кігтистих ногах, мов статуя на підпорах, трималася м'ясиста, неначе відлита з бронзи, статура. Крила — так мовби півень збирався в орлиний політ, — у напрузі, міцно притиснуті до боків; голова задерта, а воло з шиї перемістилося кудись у шлунок.

Із того, як вони самовпевнено трималися, можна було зрозуміти, що жилося їм добре. Вигляд такий, ніби майбутні лауреати промовляли: «От ми — живі півні, і водночас ми вже бронзові статуї».

Змалку всі кури однакові. І те, що деякі згодом стають зарозумілими, винні самі хібокці. Ось і зараз: тубільці, що вийшли на арену з півнями, криками заохочували півнів до сварки, розпалювали в них войовничість.

Витягнувши шиї, півні кукурікали, намагалися кинутись один на одного.

Голова жюрі, Міністр Моралі, зиркнув на короля. Той махнув зятю рукою: можна починати.

— Хампарампа! — вигукнув міністр.