Мама - Марко Кейк

Восени Кирилко йде до школи. Не в Номерграді, а в бабусиному селі Давиденкове. А мама до школи не йде. Вона їде в Муси, головне місто області, де є парк з  рухливими іграшками – величезними, як прадавні динозаври – і лягає в лікарню. Бабуся везе Кирилка в Муси і веде спочатку до мами, а потім в парк. Купляє йому морозиво з горішками, кумедний обручик з клоунськими вушками, ліхтарик, що світить різнокольоровими вогнями. Він нічого не пам’ятає, ні смаку морозива, ні гігантських фігур казкових героїв, що рухаються і співають, він думає про те, які чорні тіні у мами під очима і як гостро і неприємно пахне у лікарні. Звуком «р». «Ррррр», «ррррр» - невидимий тигр гарчить і шкірить пазурі, вистромляє те страшне «р» звідусіль. Горррішки. Обрррруч. Ліхтаррик.

 Ба навіть з бабусиних слів. Бо вони знову в неї повернулися, в ту лікарррню, де дивно пахне і скрізь луна. Як на вокзалі. Там ніхто не може почуватися затишно. Там всі тимчасово. Прррроїздом.

- Кваррртирррру вдалося вигідно прррродати (це бабуся). Номеррргррррад заррраз цінується, тут не було викусів ніколи.

- Я Лу без житла залишила.

- В нього є мій дім. І в нього буде тих кварррртиррр... Аби з тобою все гаррразд. Олю! Думай лише прррро хоррроше!

- Як у вас зі школою?

- Норррмально! Я влаштувалася сторррожем, ррробота неважка,  пррридивлюся за ним. Бо бешкетники ці хлопці.

- Лу! – дивується мама і сміється. -  Ти бешкетник?

А він лише кулака показав тій мавпочці, що назвала його капловухою жирафою. Жиррррррафою.

Мама не каже жодного слова з «р». Бабуся – навпаки, сипле ними. У «р» гіркий смак і чорний колір. Просто чорний, як у темряви. Ні зірочки, ні вогника. Рррррррр. Для мами Кирило не Кирило, а Льюїс, Лу. Вона його так назвала. Бабуся цього не спррриймає.

- Він не Лу, він Киррррррило.

- Під яким ім’ям ти його записала, ма?

- Киррррррррило Давиденко, як всі ми – Давиденки. Ти теж, Олю.

- Мамо!

- Ти хочеш, щоб над ним вся школа сміялася? Дати дитині ім’я якогось казкового геррроя.... зайця, що впав у норрру....

- Письменника...

- Та знаю я! А дррражнитимуть його зайцем!

Відлуння крику б’ється аж під стелею.

Бабуся вскакує. Стискає руки в кулачки, сідає.

- Пробач, Олю, пррробач. Головне, щоб ти...

Мама киває і гладить її по руці.  Головне, головне...

Кирррило, який з цієї миті хоче бути тільки Лу, дивиться у вікно, там швидка когось знову привезла. І хтось поїде вчитися у село, хтось продасть квартиру. Хтось зненавидить звук «рррр» навіть у своєму імені.

Над ним не сміятимуться в школі. Поки бабуся стерегла велосипеди перед ґанком, він за школою встиг вибити по два зуби двом веселунам, що спробували прозвати його Кероліною і Луїзою. А отій, в зеленій сукні в білу квіточку, лише кулака показав – вона розревлася так міцно, що аж позбігалися вчителі.

- Як  тебе звати, герою? – спитав молодий, високий та засмаглий вчитель. Потім виявиться, що він вчить хімії і фізиці. А тоді здалося – фізкультурі.

 - Льюїс Керрол Мак-Естелл! Мене так мама назвала! – оте сміливе, відчайдушне, довготелесе і капловухе дитя з гнівним поглядом і квітнучим від збудження битви мальвовим рум’янцем на обличчі запам’ятали всі в школі – назавжди. В першу  чергу – ті двоє, що розмазували червоні шмарклі по щокам і тихо квизяли. Бо вони були з четвертого класу. Бути побитим першокласником, який провчився всього тиждень... О, як їм стане тяжко...

Вчитель подивився на першачка, на його опонентів.

- Пішли, Льюїсе!

- Куди?

- В країну див! Ти ж хотів відстояти свої права? А я – черговий на перерві. Я відстоюю права всіх, хто в школі. Будемо розбиратися.

Вони розібралися. Бабуся вибачилася за онука перед вчителем-черговим і вчителькою побитих учнів. Лу вибачився перед самими побитими. Батьки постраждалих ні в школу, ні додому до Давиденків не приходили. Потім стало відомо, що батьків слізно вмовляли самі жертви насильства. Вони просто хотіли, щоб та вся історія швидше забулася. Вони хотіли самі все поставити на місця. Та якось не виходило.

А в школі тим часом з’явився Генка.