Мама - Марко Кейк

Кирилко закінчує одну порцію дарованої смакоти і не встигає перейти до іншої – приходить Вєня, місцевий дурник. Так про нього кажуть всі. Майже всі. Кирилова бабуся і мама не кажуть. І він теж.

Вєня радісно дивиться на останнє морозиво.

- Бери, це тобі. Спочатку треба зняти обгортку, тоді бери ось так і швидко їж. Швидко! Бо розтане.

 Якщо Вєні дати чіткі інструкції, він їх виконає – здоров будь! А як не дати – вибачайте. Вєня гуляє, як собі знає. Як кіт Кіплінга. Мабуть, якби він хотів підкорити собі вогонь, посуд і інші речі, то в нього вийшло б.

У Вєні надзвичайно розумні, сяючі радістю до життя, великі сірі очі. Колись він жив у місті, в Номерграді, ходив до звичайної школи. Там його ображали, і мама перевезла його сюди, в Давиденкове. Тут тихо, мало машин, до Вєні ходить вчителька. Років зо п’ять одна ходила, тепер буде інша ходити, поки Вєня не стане зовсім дорослий і не вивчиться всьому, що має знати. А то ще не скоро буде.

Зокрема, вчителька розповідає Вєні, що не можна порпатися у смітнику. А Веня все одно порпається. Він же не просто так – він будує зореліт.

- Я будую зореліт, - каже Вєня.

- Я знаю, - каже Кирилко.

- Буду космонавтом. – це одна Вєніна мрія.

- Я теж. – каже Кирилко. Це і його мрія, він не має наміру нею поступатися.

- Я знаю. – каже Вєня. Серйозно-пресерйозно. І підморгує. У нього чудове почуття гумору. І ще одна мрія. – Мама купить мені бодолазний костюм, я буду бодолазом.

- Але ж твоєї мами тут немає, - Кирилко здивований, Вєня вже років три живе з тіткою і дядьком, а мама Вєні більше не з’являється поряд з ним.

- Знаю, - спокійно каже Вєня, ретельно вилизує сріблясту обгортку морозива, згортає в кульку і жбурляє до смітника. – Тут, - широкий жест навколо, - немає. А тут, - постукує по лобові з поважним виглядом, - є. Я її гарно запам’ятав. І ти свою запам’ятовуй. Бо як щось...

Вєня робить різкий рух рукою, ніби відрубує невидиме у повітрі, підводиться і свистить собакам.  Льоля і Праска встають, помахуючи хвостами – дякують за частування. І вони сунуть додому: собаки і Вєня з величезною купою дротів, палиць, фанерок і інших необхідних у будівництві зорельота речей. Дядько і тітка Вєні розуміють і підтримують його зорельотобудівні нахили, єдина вимога: вдягати особливий одяг під час пошуку матеріалів на смітнику, а після нього – митися і перевдягатися в інше. Вєня згоден. Тому після пошуків від нього не тхне і він чистий.

А Кирилу теж додому потрібно! Мама чекає олію, будуть млинці. Круглі «оооооо». З медом і трішки підвареними, щоб стали м’якими, яблуками. Так любить бабуся. Ще вона любить соняхи з крамниці і квадратне печиво в довгих упаковках.

- «До ка ви». До кави. – читає Кирило. – Баааа, до кави. Тобі ж не можна кави.

- Я буду пити з чаєм.

- Як то? Написано ж: до кави! Як можна пити печиво до кави з чаєм? Це неправильно!

-  Послав Бог інспекцію, - ніби здивовано, а ніби й ні, каже бабуся. І свариться на маму. – Ольго! Ти могла народити когось іншого, крім Козерога?

- Ні, ма, видавали тільки цих! – мама пече млинці, читає щось у планшеті і сміється. Кирилко сідає на стілець неподалік від плити, спирається щоками на руки, а руками на коліна і дивиться на неї.

- Що, маленький?

- Я великий. Вєню бачив. Він казав – тебе треба запам’ятовувати. Щоб ти завжди була.