Дванадцять оповідань - Володимир Миколайович Владко

Та хіба й заслуговували вони, ті негри, щоб їх називали інакше. Хто й що знав про них? Хто взагалі знав щось про Африку? Ніхто й нічого. Дивна країна, де ще й досі збереглися загадки, таємниці, невідомі білим. Країна, що на її карті досі деякі річки позначено лише пунктиром — і ніхто не знає, звідки бере свій початок примхлива течія якоїсь там Санкуру, Луалабі, Ломамі, — приток великої ріки Конго.

Ніколи не думав про це й лейтенант Альберт Фаберне. Він любив веселощі, вино, танці, карти. Проте, все це було навіть почесними схильностями доблесного бельгійського офіцера. Значно гіршим було те, що лейтенант Фаберне, люблячи карти, любив тільки вигравати — вигравати будь-що. Адже таким засобом лейтенант діставав собі гроші на вино й веселощі.

Як саме щастило йому завжди вигравати — не знавав ніхто. І лише одного разу… Скажемо просто, одного нещасливого разу лейтенанта Фаберне спіймали на шахрайстві. Він був шулер. Це довели. Лейтенант грав нечесно, він був пройдисвіт. Отже, лейтенант дістав кілька ганебних ляпасів, його викинули геть з клубу. Кар’єра лейтенанта була закінчена. Йому лишалося тільки вийти у відставку.

Але… але знайшлася ще одна можливість. І лейтенант Альберт Фаберне її використав.

Він поїхав до бельгійської центральної Африки. Він перетворився на начальника факторії Агуін. Він командував тут загоном з п’яти солдатів і завжди напівп’яного сержанта Кокіля. Оце був і ввесь склад службовців факторії Агуін. Лейтенант Фаберне збирав тут податки з негрів — і чекав, доки мине рік. Йому обіцяли: він зможе через рік повернутися до Европи, якщо сумлінно виконає доручення і збере всі чисто податки й недоплати з негрів.

— Чорних, огидних, брудних мавп — негрів… — злісно повторював про себе лейтенант.

II

Сьогодні лейтенантові Фаберне було особливо нудно. Він сидів у вигідному кріслі, він обмахувався майже свіжим — усього тільки десятимісячним — журналом. Перед лейтенантом на столі стояла напівпорожня пляшка міцного місцевого вина. Що залишалося робити йому, як не пити?..

Пити, безконечно передивлятися старий журнал, розмовляти з самим собою — бо не можна ж багато говорити з тим Кокілем. Адже це погано вплинуло б на дисципліну. Але — як же нудно говорити з самим собою!

— Проклята країна, — бурчав Альберт Фаберне, — проклята!.. Здається, я ніколи не звикну до огидних чорних негрів. До їхніх блискучих очей, до їхньої чорної, немов намащеної олією шкіри. І подумати тільки, що минуло всього лиш три місяці… три місяці! Три місяці, лише три… ні, не так: цілих три місяці! І залишилося чекати ще дев’ять.

Він тремтячою рукою схопив склянку з вином і випив до дна.

— Тільки й радості, що вино… Тільки й надії, що на повернення! Знов до Европи, знов до справжнього життя. Фу, яка спека! Здається, що тебе поливають якимсь сухим окропом… фу!.. Тільки вино й рятує. Ось, наллю — і вип’ю ще… отак, фу!.. Ще дев’ять місяців бути тут…

Руки лейтенанта безсило звисли по боках крісла.

— Вони сказали… той генерал сказав: «ми даємо вам можливість урятувати вашу кар’єру. Якщо зберете всі податки, всі залишки несплачених за минуле податків, — через рік ми вас повернемо до Европи. Але — пам’ятайте! — всі податки. Пам’ятайте, що ви одержите премію лише залежно від зібраних податків». Так сказав генерал… фу, яка спека!

Помалу лейтенант відчув, як звична сп’янілість охоплює його. Було дуже жарко, рухатися майже не можна було — але хотілося когось бити, комусь суворо наказувати, на когось кричати…

— Але… але я можу померти тут, не дочекавшись… ой, яка спека!.. ось, вип’ю ще… так. Мовчать! Хто сміє розмовляти, коли говорю я?.. Мовчать! І ще ось вип’ю. Так краще. Фу!.. А коли повернуся де Европи, — хай хтось знов спробує спіймати мене при грі в карти. Ха-ха-ха, ніхто не спіймає! Всі ваші гроші будуть мої, чортові дурні. За ці три місяці я винайшов добрий новий фокус. Ось, ось… зараз!

Альберт Фаберне витяг з кишені колоду карт — з нею він ніколи не розлучався.

— Ось вони, мої карти. Отак: раз-два-три… бачите? Хоч би скільки у вас було — все ’дно, я маю більше очків. Ха-ха-ха!.. Тепер я вже не шулер, я артист шулерства, я професор шахрайства, ха-ха-ха… Мовчать! Хто розмовляє?.. Га? Струнко! Ха-ха-ха!..

Голосний регіт лунав у кімнаті — і солдати боязко прислухалися до нього, проходячи повз будинок: лейтенант Фаберне лютував.

— Ха-ха-ха… ось, іще вип’ю — і не боюся ніякої спеки. Мені на все наплювати. Стій! Стій! Де ж вино? Невже я все випив?

Пляшка стояла на столі порожня. Лейтенант Фаберне злісно стукнув кулаком по столу:

— Сержанте! Сержанте Кокіль! Гей, Кокіль! Де ви поділися?

На порозі з’явилася невелика постать сержанта Кокіля, дуже схожого своїми довгими руками й коротким тулубом на горилу.

— Слухаю, пане лейтенанте.

— Е-е… Кокіль, друже мій, дайте мені сюди ще вина. Ця чорна мавпа Нгамі знов зник кудись. Де він, я вас питаю, га? Де той Нгамі? Мовчать! Га?

— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте, він ось тут. Ваш прислужник Нгамі приніс вам вино.

— Що? Що таке? Нгамі, ти приніс вино?

Висока чорна постать міцного молодого негра зробила крок уперед, до лейтенанта:

— Так, маса лейтенант, приніс. Ось воно.

Лейтенант навіть посміхнувся:

— Ой, яка ти хороша чорна мавпа! Ну, давай сюди. Так. Але — як ти смієш стояти тут так вільно? Що? Геть! Геть, мавпо! Фу, яка спека. Вип’ємо, сержанте… Отак… Фу!..

Сержант таємничо нахилив голову:

— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте. Там делегація від негрів.

— Що? Яка делегація?

— Вони нібито прийшли до вас, пане лейтенанте, про щось вас просити. Я думаю, пане лейтенанте, про податки.

Лейтенант Фаберне навіть закашлявся від сміху:

— Вони прийшли делегацією? Ха-ха-ха!.. Ой, яка кумедна картина! Чорні мавпи прийшли делегацією? Ой, не можу, ха-ха-ха!..