Далекий простір - Ярослав Йосипович Мельник
Далі пану секретарю було поставлене питання: невже така дія, як спроба зупинити мегаполіс, нехай і безуспішна і не до кінця усвідомлена, може не розглядатися як тяжкий кримінальний злочин?
– Ви змішуєте правосвідомість сліпих із нашою правосвідомістю, – зауважив пан Б.-М. Річардсон. – Згідно з Законодавством Державного Об’єднання, дії Габра Силка потрапляють під статтю Д-316-1К. І якби ця людина потрапила до рук мегаполісного правосуддя, їй загрожувало б тяжке покарання. У цьому ви абсолютно праві. Однак, як вам повинно бути відомо, Законодавство існує для упорядкування життя мегаполіса і, маючи абсолютний характер для сліпих, у наших очах воно – лише засіб підтримки життєдіяльності системи. Для зрячих, що живуть, по суті, в іншому матеріальному й етичному середовищі, закони мегаполіса не існують. Ми чинимо так, як вважаємо за потрібне. Це на перший погляд може здатися несправедливим і зарозумілим. Але насправді інакше і бути не може. Адже над нами немає влади; фігурально висловлюючись, «ми самі пишемо закони». І пишемо їх не для себе. Сліпі можуть вважати людину злочинцем, вдивляючись у літерки такої-то статті. Ми ж виходимо зі свого бачення і розуміння. І тільки. Як сліпий може побачити у злочинцеві зрячого, якщо самого поняття «зору» у сліпого не існує? І як він може зрозуміти наше, зрячих, ставлення до зрячого? І наші наміри запросити молоду зрячу людину в нашу сім’ю? Ви знаєте, як не вистачає нам чоловіків для виконання владних функцій. Той же, кого газети, не вникаючи в суть справи, називають «терористом», «зловмисником», проявляє неабиякі розумові здібності. Щоб ваші читачі краще зрозуміли його, відкрию невелику таємницю: ця людина не знала про існування у мегаполісі зрячих, як не відають про них усі інші мільйони жителів. Чому про це не говорять газети? Тобто одне це вже виключає будь-яку ворожість із його боку до нас, зрячих. І крім того, як я вже говорив, діяв він під сильним пресом, аж ніяк не будучи переконаним у необхідності того, що мусив робити, і навіть внутрішньо опираючись. Ви знаєте, що у нас немає ні судів, ні тюрем для зрячих, ми всі живемо більш-менш дружною тісною сім’єю. Нам не потрібно боротися, відштовхуючи одне одного, за владу, їжу, блага і так далі. Все це кожен із нас отримує в надлишку. І, я вважаю, було б нерозумно створювати для зрячого, який потрапив до наших рук, щось подібне на в’язницю. І тим більше безглуздо віддати його до рук сліпих, щоб ті судили його і посадили за ґрати. Нам, як кажуть, від цього ні холодно ні жарко. Та й сліпим це ні до чого.
Подякувавши шановному Секретареві, ми спробували поговорити з його жильцем. Проте все, що нам вдалося, – це побачити агента Окса Нюрпа здалеку – він гуляв уздовж пляжу з дочкою шановного Б.-М. Річардсона і блаженно поглядав на морські хвилі. Чим не усмішка долі для лише вчора переслідуваного, який ішов на загибель, агента терористичної групи? Чи не побачимо ми і справді цю людину одного прекрасного дня на посаді якогось відповідального працівника держапарату?
Боб Шфарцкопф
«Життя Тихого Куточка»
Записка Окса Нюрпа Габрові Силку
Наказую вам продовжити операцію. Вручителю цього наказу рапортуйте про готовність до повторної спроби. Світ, побудований на брехні, повинен зникнути!
Нічого не бійся, хлопче, в тебе є очі, ти єдиний зрячий у мегаполісі. Ти переможеш їх. Блок № 2 заховай у надійне місце до початку акції.
Твій Генерал
Наталі (І)
– Мені здається, я знала вас усе життя. Дивне почуття, правда?
Минуло стільки днів відтоді, коли він уперше потрапив до Тихого Куточка, що Габрові почало здаватися, ніби він ніколи не був сліпим. Він уже знав, що величезне, кругле – це «сонце», а щось неможливе, що над головою, над морем, – це «небо». І воно «блакитне», «небо», а «сонце», коли опускається у воду, – «червоне». Але вживав він ці слова рідко, йому не хотілося називати те, що він бачив.
– Мені страшно, що я звикаю.
Він кинув камінчик у хвилю, яка набігла з моря.
– Страшно?
– Ще мені здається, що я жив тут завжди.
– Мені з вами добре, – прошепотіла Наталі.
Він не знав, що відповісти.
– Як було б добре, якби не було мегаполіса, – зітхнув і кинув камінчик у воду.
– Габре, – вона підвела на нього очі. – Я вам байдужа?
– Ви мені дуже подобаєтесь, – він подивився на її кругле обличчя, похилі плечі. – Ви така спокійна.
– Так, я вирішила, як бджілка, випивати весь нектар із тих квіток, які у мене є. Я не хочу бути птахом і летіти невідомо куди в пошуках нових, небачених квітів.
– Ви так дивно говорите…
Він знову кинув камінчик.
– А хіба не краще вміти пити нектар із кожної квітки? Тоді весь смак життя ось тут, – вона засміялася і витягла вологий язичок. – Ось тут, на кінчику. І немає потреби чогось шукати. Бігати очима.
Габр усміхнувся, хоча й погано її розумів. Дівчина, як і він, сиділа навпочіпки, затиснувши білу спідницю між колінами.
– А якщо смак життя в очах, а не в язику, тоді… – Вона зітхнула, не договоривши. – Ні, я бджілка, я люблю насолоджуватися медом. Ось мій дім, я люблю кожен його куточок, кожну річ. І знаєте чому? Мені багато не треба, і я щаслива. Можна бути щасливим, відкриваючи й закриваючи коробочку з гарним кольє.
Він не розумів, до чого вона це говорить.
– Габре … – Вона, не встаючи, посунулася до нього. – Чому ви сумуєте?
– Не знаю, – знизав він плечима. – Ніяк не можу отямитися.
– А я не можу повірити, що ви були сліпим. Ви так швидко все освоїли. Чому ви не наважуєтеся жити з нами?
– З вами?
– Так, із усіма нами? Адже ви такий самий зрячий, як ми.
– Я
