Багато, багато, багато золота… - Микола Васильович Білкун
— Я не сміюся, — тихо сказав Нуазе, потім додав: — Нам треба тікати.
— Це вельми важко. Зараз я не знаю коду, перед нами не відчиняться двері. До того нас стережуть пильніше, ніж ви думаєте.
…У дворі зашурхотіли шини, лагідним котиком замуркав мотор, і до головного входу вілли підкотив лімузин. Він був якийсь незвичний і кольором, і фактурою, здавалося, цю приземисту машину виліпили з вершкового масла. Вона виблискувала, але автомобільний лак так не виблискує ніколи. За кермом сидів шофер, біля шофера — Гартман. Його синювато-біла сивина нагадувала мильну піну. Тепер Гартман уже не нагадував розкурену сигару, поставлену “на попа”, сивина його, чи то від переживань, чи то від великої пихи, чи то від великого багатства, змінила колір.
З-за хмари виглянуло сонце, ковзнуло по бокові автомобіля, і Мідас вигукнув:
— Дивіться, він — золотий!
— Справді, золотий, — не дуже здивувався Нуазе.
Його здивувало інше — чому Мідас, який увесь час спеціалізувався на золоті, не відчув це золото відразу? Франсуа запитав про це Мідаса. Той відповів:
— Коли ви запропонували використати мене на біржі, Живокіст дещо поміняв у моїй схемі, щоб я не кинувся грабувати банки. Зараз я відчуваю лише абстрактне золото.
Вони мовчки спостерігали, як з ґанку вілли зійшов Мечислав і підтюпцем оббіг навколо свого золотого вимріяного автомобіля. Обличчя у Мечислава було таке, що Нуазе занудило.
“Міщанин, боже, який міщанин, — думав він. — Його дід, мабуть, мав таке ж обличчя, коли чіпляв зайву вовняну китицю до збруї своїх шкап, їдучи на ярмарок куди-небудь до Чортківа чи Коломиї. Таке обличчя було в його батька, коли він одсипав у потаємну торбину ще кілька золотих зубів, вибитих у чергової жертви. Й для чого це все робилося? Щоб третій з їхнього покоління сів до золотої машини? З чого він зроблений, цей лімузин? Просто із золота? Мовляв, золото такий же самісінький метал, як і інші, й з нього можуть виходити чудові автомобільні кузови? Воно м’якше від сталі, воно ковке? То нічого, не буде ламатися…”
Нуазе думав про інше. Що коли б зараз роздробити цей автомобіль на частинки й подивитися, чим було це золото до того, як його розплавили й відлили кузов автомобіля? Тут, мабуть, знайшлися б золоті пластинки Великого Інки, якого закатували іспанці, тут дзеленчали б піратські піастри, гінеї перших переселенців на береги Нової Англії, виручені за проданий дім на берегах Англії старої, тут, на білому піску доріжок вілли, валявся б перстень старого капітана, що його знайшов Мідас на глибині тисячі метрів, а поруч з перснем старого капітана лежали б сережки, вийняті лихварем із рожевого вушка молодої боржниці, перепродані, потім украдені, потім відібрані і, зрештою, втоплені десь у Карібському морі. Може, ці ніжні сережки втоптав би в пісок масивний золотий портсигар, що належав негоціантові, який мав нещастя відплисти на “Титанікові”. А може, навпаки, на золотий портсигар упав би золотий ефес шпаги чи золоте блюдо, історія якого — це історія цілої епохи. Самородок золота, уламок, монета, золотий шандал, золотий медальйон, де зітлів за багато років кучерик коханої, ще один уламок золота, ще пригорща золотих зубів, котрі власноручно вибивав Данило Слуп. І всі ці трагедії, великі й малі, злилися в один сплав, щоб стати трагікомедією, і із сотень дрібних золотих уламків вилився кузов двохсотсильного автомобіля, щоб возити таку непотріб, якою був Мечислав Живокіст. Авантюрист і вбивця, досить хоробрий, досить розумний, безмежно хитрий, підступний, безпринципний і безбожно підлий, він став зараз самим собою. Він став Великим Міщанином. Власник мільйонів, мільярдів і мільярдів, володар доль мільйонів людей, оголошений національним героєм, він нічим не відрізнявся зараз від бідного обивателя, який купив на виплату фанерний, але лакований сервант.
Здавалося, очі його виваляться з орбіт, щелепа одвисла, й у нижніх куточках губ блищала слина, чоло спітніло, волосся на голові звалялося в одну мить на повсть, з обличчя не сходила дурнувата посмішка.
Нуазе занудило, й він відійшов від вікна.
Проте занудило навіть Гартмана. Його породисте обличчя пересмикнула гидлива гримаса, коли Живокіст похукав на дверці машини, а потім протер це місце рукавом. Гартман умів володіти собою, він поспішив зігнати провокаційну гримасу з обличчя, не такі були часи, щоб можна було кривити при містерові Живокісту пику як хочеш. Але ще більша відраза з’явилася у Гартмановій душі, коли Мечислав, сідаючи до машини, запитав:
— Як ви думаєте, Гартман, вони не могли поцупити трохи золота?
— Це неможливо, сер, — з великою гідністю і навіть з образою відповів Гартман.
Образа підкотилася до горла, хоч як він володів собою. Йому зробилося гидко. Володар шахт і залізниць, банків і магазинів, заводів і газет, шосейних шляхів і кондитерських фабрик, домен, мартенів, сенаторів, адвокатів, мільярдів і… і ще багато чого такого, що найбагатшим із найбагатших навіть не снилося, зрештою, власник золотого автомобіля, — а поводиться як домогосподарка, котрій недоважили десять грамів маргарину. А втім, Гартман не вельми й дивувався. Він не перший раз вибігав під золотий дощ без парасольки і знав, що робиться з людьми, на яких раптом звалюється велике багатство. Перш за все їм хочеться влади. Хочеться її і Живокістові, і він не приховує цього вже давно. Що ж, він буде її мати. Але разом з багатством і владою люди, наче відсотки на капітал, мають підозрілість, скнарість і дріб’язковість. Вони починають тремтіти над кожним центом, їм починає здаватися, що їх з усіх боків оточують злодії.
Гартман надумав змінити тему розмови й нагадав:
