Багато, багато, багато золота… - Микола Васильович Білкун

Мідас і Нуазе стояли біля вікна й дивилися у двір. Живокіст не звертав уваги на те, що Нуазе з Мідасом зоставалися на самоті. Здавалося, він остаточно втратив пильність, обережність і свою природжену підозрілість. Зараз Франсуа міг би запрограмувати Мідаса як завгодно, але в цьому вже не було потреби. Мідас самопрограмувався. Припущення Нуазе підтвердилося ще в одному: численна інформація, постійні евристичні задачі, досвід, що набирався, враження, що накопичувалися, — усе це більше й більше стирало межу між досконалою машиною і мислячою особою. Так, Мідас ставав особою. Він не просто набирав усе більше й більше емоцій, він вчився володіти ними. Зараз Мідас розповідав Нуазе про події на біржі. Франсуа не міг скласти якоїсь певної думки, бо єдиним джерелом інформації він мав “найоб’єктивнішу”, “найправдивішу”, “найоперативнішу” пресу. З трьох визначень дійсності відповідало лише третє. Преса справді була дуже оперативна. Адже увечері, накликаючи на голову Мечислава Живокіста кари небесні, другого ранку ця ж сама преса розповідала, якою пастою Живокіст любитьчистити зуби.

— Знаєте, п іам, на біржі, якось навіть запалився. Так, ніби добував багатство у владу собі. Хоча для чого воно мені здалося? Я знаю, для вас я ніколи не буду людиною… — сумно сказав Мідас.

— V філософському розумінні, — зам’явся Нуазе.

— Не соромтеся, не підшукуйте слів, для чого? Адже я все розумію не гірше вас, що, незважаючи на свій електронний інтелект (бачите, яке слово я вже вживаю?), я буду далі від вас, людей, ніж найтупіша мавпа. У вас з нею є спільні радощі і, коли хочете, навіть емоції, у мене їх бути не може. І я сам не все можу, але не в тому суть. Я кажу, що увійшов у раж (є таке слово?) там, на біржі, й робив таке, на що не міг сподіватися навіть Живокіст. Я мав фізичну насолоду (бачите, й робот має насолоду!) від того, що робив цих позолочених черв’яків черв’яками звичайними. Не знаю, чи робот має право на зневагу, але я зневажав їх людською зневагою, і повірте мені, ви б не могли зневажати їх дужче. Й тільки постріл того дурня у власну скроню все зіпсував. Мені стало боляче й соромно, якщо до робота підходять ці категорії.

— Мідасе, — сказав Нуазе, — ти стаєш нестерпним. Коли хочеш знати, вбив його не ти, а я. Це я порадив Живокістові використати тебе на біржі…

— Я знаю.

— І з якою метою, знаєш?

— Знаю. Тільки не можу зрозуміти, чому не вийшло так, як ви сподівалися. Ви ж… ви ж… Якщо я дещо знаю і дещо вмію, то це лише завдяки вам.

— Ну, дякую на добрім слові. А не вийшло, Мідасе, тому, що не могло вийти. Ти мене, голубчику, переоцінюєш. Вчителеві твоєму ще самому треба вчитися і вчитися. Може, тобі не все буде зрозуміло, не біда, ти поповниш свою інформацію. Зараз я кажу більше для себе, ніж для тебе. Бачиш, коли б сталося так, як я сподівався, то двісті років тому історія мусила б теж складатися не так, як вона склалася. Двісті років тому французька Директорія мусила б дати коліном нижче спини артилерійському капітанові Бонапарту. А ще через сто з гаком років німецька буржуазія не мусила б падати ниць перед клишоногим єфрейтором. Але так не сталося, бо ніколи буржуазія неспроможна на рішучу відсіч тому, біля кого вона сподівається нажитися і з благословіння чи з допомогою кого має надію ухопити ще один ласий шматок. Я кажу плутано, повторюю, ти не все зрозумієш, та тобі воно взагалі ні до чого. Але Живокіст став некоронованим фінансовим королем через те, через що артилерійський капітан став імператором, а клишоногий єфрейтор став фюрером. Чекай, вони його ще коронують…

— Його треба вбити, — сказав Мідас.

— Що?

— Я кажу, що його треба вбити.

— Що ти кажеш? Адже…

— Я знаю, ви маєте на увазі психологічні запобіжники, програму, завдяки якій я повинен не тільки не шкодити Живокістові, а, навпаки, всіляко допомагати йому й оберігати його.

— Я саме це маю на увазі!

— Вважайте, що цих запобіжників більше немає. Я переступив через них. Розумієте, виріс і переступив.

— Я розумію, я все починаю розуміти. Це той випадок, коли кількість переходить у якість, і його не назвеш просто самопрограмуванням. Це вже якийсь самоінтелект, чи що… Але вбивати Живокіста все одно не треба. Він мусить сісти спочатку на лаву підсудних, а потім… Треба подумати, як вирватися з цієї пастки. Мідасе, ти мусиш мені допомогти!

— Не можу. Зараз я такий же бранець, як і ви. Мене ось-ось демонтують, — зітхнув Мідас, чи може це просто здалося Нуазе, бо хіба робот може зітхати?

— Як демонтують? Для чого? Тебе демонтувати, тебе, витвір людського генія?

— Мене… Мене демонтують мої кретини-колеги, такі ж Мідаси, як і я. Тепер не я потрібен Живокістові, а вони. Я свою справу зробив…

— Ні, ні, Мідасе, ти щось плутаєш, як же так?

Нуазе хвилювався так, наче йшлося про вбивство людини, хоч Мідас сам визначив це влучним і цинічним для вух Нуазе словом — демонтують.

Мідас усміхнувся:

— Я бачу, що ви й справді вважаєте мене вже не машиною, а цілком сформованою особою і індивідуумом. Мовите так, наче йдеться про смерть людини, а не про демонтаж звичайної електронної машини, хоч і дотепно зробленої. Не бійтеся, у мене справді буде не смерть, а демонтаж, звичайний демонтаж. Упаковка, — Мідас провів руками себе по грудях, по боках, по обличчю, — йому більше не потрібна. Він хоче випатрати мене й виставити на посмішище у вестибюлі біржі. Хай бізнесмени бачать, хто ламав їм хребти. Він до того знахабнів, що не боїться навіть судового процесу. Грати на біржі з допомогою електронної машини суворо забороняється, і все його майно, придбане з