Месія Дюни - Френк Херберт

То був умовлений сигнал провідника. Пол кивнув.

Разір відступив, дивлячись у бік олтаря.

— Вона приходить зі сходу, — пісенно декламували аколіти. — Сонце стоїть за її спиною. Відкриваються усі речі. У повному блиску світла очі її не оминають нічого: ні темряви, ні світла.

Квиління ребаба вирізнилося з-поміж голосів, заглушило їх, а тоді теж стихло. Натовп, наче уражений електричним струмом, кинувся на кілька метрів уперед. Тепер тіла прочан збилися в щільну масу, повітря наче поважчало від дихання й запаху прянощів.

— Шай-Хулуд пише на чистому піску! — гукнули аколіти.

Пол відчував, що дихає в унісон із людьми довкола нього. Жіночий хор почав тихий спів у тіні за блискучими обер-дверима: «Алія… Алія… Алія». Спів наростав і раптом урвався — запала тиша.

Знову залунали голоси, ніжні, як вечірня зоря:

Вона втишує всі бурі,

Її очі вбивають наших ворогів

І терзають невірних.

Зі шпилів Туоно,

Де спалахує ранок,

І спливає чиста вода,

Видно її тінь.

У блиску літньої спеки

Живить хлібом нас, молоком напуває,

Холодним, пряно-пахучим,

Її очі розтоплюють наших ворогів,

Терзають наших гонителів

І прозирають усі таємниці.

Вона Алія… Алія… Алія…

Голоси повільно стихли.

Пола ледь не знудило. «Що ми робимо? — спитав він себе. — Алія поки що юна відьма, але вона подорослішає й стане ще страшнішою. Дорослішання — це щоразу нечестивіший процес».

Збірна ментальна атмосфера храму роз’їдала його психіку. Він відчував те, що єднало його з усіма довкола, але був у ньому ще й інший складник, що творив смертельну суперечність. Він почувався затопленим, замкнутим в особистому гріху, якого не міг спокутувати. Велич Усесвіту за межами святині залила його свідомість. Яким чином одна людина, один ритуал сподівалися зшити з цього безміру одежину, що пасувала б усім людям?

Пол здригнувся.

Усесвіт протистояв йому на кожному кроці. Він уникав його стиску, вигадував незліченні маскування, щоб увести в оману. Цей Усесвіт ніколи не згодиться з жодною формою, якої б він йому надав.

У святині запанувала глибока тиша.

З мороку за сяйливою веселкою виринула Алія, вдягнута в жовті шати, облямовані атрідівською зеленню. Жовта барва символізувала сонячне світло, зелена — смерть, з якої зродилося життя. Несподівано Пола вразила думка, що Алія з’явилася тут лише для нього, для нього єдиного. Крізь натовп у храмі він дивився на свою сестру. Вона була його сестрою. Він знав її ритуал та його походження, але ніколи раніше не стояв тут разом із прочанами, не бачив її їхніми очима. Тут, долучившись до містерії, він зрозумів: Алія є часткою Всесвіту, що протистоїть йому.

Аколіти принесли їй золотий келих.

Алія підняла келих.

Пол знав, що келих містить неперетворений меланж, тонку отруту, пророче причастя.

Не зводячи очей із келиха, Алія заговорила. Її голос пестив слух, був голосом-квіткою й звучав плавно та мелодійно.

— На початку ми були порожніми, — сказала вона.

— І не відали жодних речей, — проспівав хор.

— Не знали ми Сили, що живе в кожнім місці.

— І в кожному Часі.

— Ось Сила.

— Вона дарує нам радість.

«І приносить нам горе», — подумав Пол.

— Пробуджує душу, — промовила Алія.

— Розвіює всі вагання, — проспівав хор.

— У світах ми згинемо.

— У Силі спасемося.

Алія приклала келих до вуст, випила.

На своє здивування, Пол виявив, що стримує подих, як найпосполитіший прочанин у юрбі. Хоча до найдрібніших деталей знав, що зараз переживає Алія, він був пійманий у сіті тау. Згадав, як цей вогнистий трунок впливає до тіла. Пам’ять оживила той зупинений час, коли свідомість стала пилинкою, що змінює отруту. Повертався до пробудження в безчассі, де все було можливим. Він знав теперішні відчуття Алії, проте в цю мить зрозумів, що не знає їх. Містерія засліпила йому очі.

Алія здригнулася й опустилася навколішки.

Пол зітхнув разом із захопленими прочанами. Кивнув головою. Завіса бодай частково почала перед ним підійматися. Поглинутий блаженством візії, він забув, що кожна візія належить тим, які ще в дорозі, які ще виникають, постають. Підхоплені візією, вони проходять крізь темряву, неспроможні відрізнити дійсність від незначного випадку. Вони жадають абсолютів, яких ніколи не було.

Жадаючи, вони втрачають дійсність.

Алія похитувалася в екстазі зміни прянощів.

Пол відчув, що якась трансцендентна сутність промовила до нього: «Глянь! Дивився сюди! Бачиш, що ти відкинув?» У цю мить він подумав, що дивиться очима інших, що бачить тут образ і ритм, якого не міг би відтворити жоден художник чи поет. Побачене було живим і прекрасним, а сліпуче світло відкривало всю ненаситність влади… навіть його власної.

Алія заговорила. Її підсилений голос загримів у наві.

— Світлоносна ніч! — скрикнула вона.

Крізь тисняву прочан прокотився зойк.

— Ніщо не сховається такої ночі! — промовила Алія. — Яким рідкісним світлом є ця темрява? Ти не можеш глянути на неї! Чуття не в силах її сприйняти. Жодні слова її не опишуть.

Її голос понижчав:

— Прірва зостається. Носить у своєму лоні все, чого ще немає. Аххххх, яке це лагідне насилля!

Пол відчував, що чекає від сестри якогось окремого сигналу. Якогось вчинку чи слова, магічного жесту, містичного процесу, скерованого назовні потоку, — космічного лука, стрілою якого мав бути він сам. Ця хвиля виблискувала в його свідомості, наче крапля ртуті.

— Надходить печаль, — завела Алія. — Пам’ятайте, що все на світі є тільки початком, вічним початком. Світи чекають завоювання. Дехто з вас зі звуком мого голосу здобуде високу мету. Ви глузуватимете з минулого, забувши про те, що я вам зараз скажу: за всіма відмінностями ховається єдність.

Коли Алія опустила голову, Пол стримав розчарований вигук. Вона не сказала того, на що він чекав. Його тіло нагадувало суху шкарлупу, покинуту хітинову оболонку якоїсь пустельної комахи.

Він подумав, що всі інші мусять відчувати подібне. Довкола неспокійно заворушилися. Зненацька якась жінка в юрбі, далеко в наві, ліворуч від Пола, скорботно скрикнула.

Алія підвела голову, а Пола пронизало запаморочливе відчуття, що відстань між ними зникла, що він дивиться просто в її осклілі очі всього за кілька дюймів від нього.

— Хто мене кличе? — спитала Алія.

— Це я, — заридала жінка. — Я, Аліє. Ох, Аліє, допоможи мені. Кажуть, що мого сина вбито на Мурітані. Невже