Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс
Він підвівся, знайшов чарку, яка лежала на долівці поруч з матрацом.
Він відміряв віскі з пляшки і знову сів.
– Можливо, якісь інші люди хочуть зустрітися зі мною, – сказав він.
Зореліт “Золоте серце” стояв за сто ярдів від хижі і по ньому барабанив дощ.
Прочинився люк і з нього вийшли три постаті, вони втягнули голови в плечі, ховаючи обличчя від дощу.
– Он там? – Тріліан перекричала шум дощу.
– Так, – відповів Зарнівуп.
– У тій халупі?
– Так.
– Дива, та й годі.
– Але ж це така глушина, – сказала Тріліан. – Ми напевно заблукали.
Хіба можна правити Всесвітом з такої халупи?
Вони кинулися крізь зливу і добігли до дверей уже зовсім мокрі. Вони постукали у двері. Вони тремтіли.
Двері відчинилися.
– До мене? – спитав чоловік.
– Е, пробачте, – сказав Зарнівуп, – але у мене є підстави вважати...
– Це ви правите Всесвітом? – перебив його Зафод.
Чоловік усміхнувся йому.
– Я намагаюся цього не робити, – сказав він. – Ви змокли?
Зафод ошелешено подивився на нього.
– Змокли? – вигукнув він. – Хіба не видно, що ми змокли?
– Це я так бачу, – пояснив чоловік, – але ви, може, почуваєте себе зовсім інакше. Якщо ви вважаєте, що у теплому приміщенні ви підсохнете, то краще заходьте.
Вони зайшли.
Вони опинилися у маленькій хижі і стали роззиратися навколо – Зарнівуп з огидою, Тріліан з інтересом, Зафод із вдоволенням на обличчі.
– Агов, е... – сказав Зафод, – як вас звати?
Чоловік підозріло подивився на них.
– Я не знаю. А що, у мене повинно бути ім’я? Як на мене, то дивно давати ім’я клункові невиразних сенсорних відчуттів.
Він запропонував Тріліан сісти в крісло. Сам він притулився на бильці крісла, Зарнівуп сперся ліктями на стіл, а Зафод простягнувся на матраці.
– Ось тобі й маєш! – вигукнув Зафод. – Ложе владаря! – своїм вигуком він сполохав кота.
– Послухайте, – сказав Зарнівуп, – я повинен задати вам декілька запитань.
– Гаразд, – люб’язно відповів чоловік, – якщо хочете, можете заспівати моєму котові.
– А йому це сподобається? – запитав Зафод.
– Ви краще у нього запитайте, – відповів чоловік.
– А він розмовляє? – здивувався Зафод.
– Я не пам’ятаю, щоб він коли-небудь розмовляв, – відповів чоловік, – але на мою пам’ять не можна покладатися.
Зарнівуп видобув з кишені якісь нотатки.
– Гаразд, – сказав він, – це ж ви правите Всесвітом, чи не так?
– Звідки мені знати, – відповів чоловік.
Зарнівуп зробив позначку на папері.
– Скільки часу ви цим займаєтеся?
– А, – кивнув чоловік, – це питання стосується минулого, правда?
Зарнівуп спантеличено витріщився на нього. Він сподівався зовсім іншого.
– Так, – відповів він.
– Звідки я можу знати, – сказав чоловік, – що минуле це не фікція, яка виникає внаслідок розбіжностей між моїми теперішніми фізичними відчуттями і станом моєї свідомості?
Зарнівуп не зводив з нього очей. Над його вимоклим одягом почала підніматися пара.
– Ви на усі запитання отак відповідаєте? – поцікавився він.
Чоловік не забарився з відповіддю.
– Я говорю те, що, на мою думку, варто сказати, коли я вважаю, що чую, як люди щось кажуть. Більше нічого не можу додати.
Зафод розреготався.
– За це й вип’ємо, – сказав він і видобув пляшку Джанкс спіріту.
Він скочив на рівні ноги і простягнув пляшку правителеві Всесвіту, який із задоволенням узяв її.
– Чудово, великий правителю, – сказав Зафод, – так і кажіть, як воно є.
– Ні, зачекайте, – сказав Зарнівуп. – Адже до вас прилітають люди, правда? На зорельотах...
– Гадаю, що так, – відповів чоловік і передав пляшку Тріліан.
– І вони просять вас, – продовжував Зарнівуп, – ухвалювати для них якісь рішення? Про життя людей, про планети, про економіку, про війни, про усе, що діється у Всесвіті?
– Де, де? – запитав чоловік. – Що ви маєте на увазі?
– Там! – вигукнув Зарнівуп, вказуючи на двері.
– Але як ви можете знати, що там щось є за дверима? – ввічливо запитав чоловік. – Вони ж зачинені. По даху гримотів дощ. Всередині хижі було тепло.
– Але ж ви знаєте, що за ними весь Всесвіт! – закричав Зарнівуп. – Ви не маєте права хитрувати і уникати відповідальності, стверджуючи, що у вас її немає.
Правитель Всесвіту надовго замислився, а Зарнівуп тим часом тремтів від люті.
– Ви дуже впевнені в істинності ваших фактів, – нарешті відповів він. – Я б не міг довіряти мисленню людини, яка приймає існування Всесвіту – якщо такий і існує – на віру.
Зарнівуп все ще тремтів, але не проронив ані слова.
– Я можу вирішувати тільки у моєму власному Всесвіті, – спокійно вів далі чоловік. – Мій Всесвіт – це мої очі і вуха. Усе інше – не більше, як здогад.
– Невже ви ні у що не вірите?
Чоловік стенув плечима і підняв з долівки кота.
– Я не розумію, про що ви говорите, – сказав він.
– Невже ви не розумієте, що рішення, які ви приймаєте тут, у цій халупі, впливають на життя і долю мільйонів людей. Це ж зовсім неправильно!
– Я не знаю. Я ніколи не зустрічав людей, про яких ви говорите. І ви, наскільки я розумію, теж ні. Вони існують тільки у словах, які ми чуємо. Це ж безглуздя говорити, що ви знаєте, що діється з іншими людьми. Якщо вони існують, то тільки їм про це і відомо. Кожен з них має свій власний Всесвіт завдяки очам і вухам.
Тріліан
