День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

— Ще години дві льоту. Раджу спробувати солонини. Справжня ведмежатина. Правда, трохи перепечена, але це не шкодить. Після неї дуже добре смакує пиво. Місіс Кет, напевне, як кожній балерині, бридко дивитися на людей, які багато їдять. Що поробиш, місіс! Доведеться вам змиритися з думкою, що всі чоловіки люблять попоїсти. Інакше де взяти лою на те, щоб у голові світилося?

— Ви маєте рацію, — підтримав розмову Павло. — Але я, напевне, виняток з чоловічого роду: коли працюю, то майже нічого не їм. Голодному найкраще думається. Ви не пробували?

— Пробував, — з сміхом сказав Х’ю, — але тоді мені заважає музика: кишки марш грають. Цей каламбур я позичив у росіян. Адже це у вас так люблять казати, коли живіт присмоктується до хребта.

— Ми підлітаємо, сер? — поцікавився Павло після недовгої мовчанки.

— Уже недалеко, — кивнув головою Х’ю й попросив Павла: — Сядьте подалі від вікна. Тут не люблять, коли за ними стежать з повітря. Я певен, з наших вікон уже не зводять очей.

— О, це вже ділова розмова, — хмикнув Павло. — Це мені починає подобатися: тут немає фальші.

— Звичайно, нічого не станеться, — байдуже мовив Х’ю. — Але згори далеко видно, а знизу важко розгледіти, чи є в ваших руках фотоапарат, чи вас просто цікавлять місцеві пейзажі.

Х’ю знав, що кожної хвилини в його голові можуть пролунати слова Джоя Блеклі, яких не почують ні Павло, ні Катя. Відсунувся в куток салону й непомітно поглядав на підвіску в Каті на грудях, втішав себе: «Якщо Острожний щось запідозрить і надумає перевірити вже не потрібну для настроювання підвіску, то нічого не знайде, бо все, що живило рубіни й настроювало на імпульс нейроструму, відгоріло й розсипалося порохом. Тепер там справжні рубіни. А Хілда все ж відчайдушна жінка. Вона стане великим убивцею або неймовірною багачкою, якщо її вчасно не зупинить куля того ж Пітера Гоулда. Кат», — з ненавистю подумав про Пітера, і в цей час пролунав тихий голос Блеклі: «Все гаразд. Запис іде чисто. Символіка бездоганна. Я вас вітаю, сер».

Дейвід Рассел у своєму кабінеті розбирав ранкову пошту. З передчуттям приємних новин узяв до рук довгастий конверт з позначкою на зворотній адресі «ХМ-2000». В цей час гримнула гармата, якою донечка Дейвіда, довгонога Кандіс, сповіщала про чийсь візит. Рассел здригнувся від того пострілу й встиг лише прочитати підпис на листі: «Пастор дітей божих».

«Хто б це міг приїхати без попередження?» — занепокоївся Рассел, ховаючи листа до шухляди. Натиснув кнопку і, почувши голос службовця, наказав:

— Дізнайтеся, кого там вітає Кандіс.

— Судячи з того, де зупинилася машина, — зразу ж відповів службовець, — до вас приїхав містер Френк.

— Ви не помилились?

— Ні, сер, його машина ніколи не повертає за ріг будинку, де є спеціальний майданчик, а стає навпроти головного входу. Переднє скло в машині завжди підняте, сер.

— Ви гадаєте, містер Френк робить це зумисне?

— Так зручніше стріляти, сер.

— Дякую, Джіммі, за спостережливість.

— Куди накажете просити містера Френка, сер?

— Я чекатиму на Аього в кабінеті. Накажіть подати сюди обід.

— Слухаю, сер.

Рассел чув, як Джіммі привітався до Френка. Сумніву не було.

«Чим це я не догодив Президенту? — запитав себе Рассел і не згадав нічого такого, чого б не передбачив у своїх планах. — Мабуть, квапляться з розробками Малькольна і Острожного. Можна подумати, такі відкриття з’являються на замовлення. Хто зна, як ще поведеться Острожний. Йому не випишеш чек і навряд чи злякаєш: люди з Радянського Союзу не вміють робити бізнес і не хочуть вчитися цього ремесла».

До кабінету ввійшов привітний русявий чоловік з ласкавим поглядом зеленавих очей. Він був у легкому світлому костюмі й м’яких черевиках з крокодилячої шкіри. Навіть не привітався й почав, ніби продовжив розмову:

— Вам усе ніколи, усе в роботі. А я оце проїздив мимо й згадав одну дріб’язкову справу. Без вас, Дейвід, у мене нічого не вийде.

— Завжди до ваших послуг і радий вас бачити у цій глушині, - заусміхався сяючий Дейвід, знаючи, що обоє нещирі й розігрують давній прийом дипломатії.

— Коли ви встигаєте все читати? — засумнівався Джім, поглядаючи на стоси наукових журналів з різних країн світу. — Вам хтось перекладає чи самі — з оригіналів? — запитав і з таким зачудуванням подивився на Рассела, що той одразу здогадався, в чому його запідозрює Френк.

— Я знаю не тільки російську й німецьку, Джім. Мені пощастило ще змалку, коли батько водив мене по світах, бо ніяк не міг нагріти собі місця.

— Я й забув, — погодився Френк. — Колись ми скористаємося з ваших послуг. Як тільки Президентові треба буде послати за кордон найхитрішого чоловіка, ми згадаємо про вас, Дейвід. Гадаю, ви ще не проти того, щоб прислужитися Штатам?

— Це мій обов’язок. Як і кожного чесного американця.

— Ви незмінні. Часи міняються, а ви не старієте. Не забудьте, тінь вашого батечка зблідла, і навряд чи хто докорятиме вам минулим. До речі, Пітер Гоулд усе ще у вас на службі? — швидко перепитав Френк.

— Пітер не знав, хто був його хазяїном, — заспокоїв гостя Дейвід, запрошуючи його в сусідню кімнату, що мала ще одні двері, через які вже подали обід.

— Історія все спише і відповідно розставить наші імена, — із співчуттям мовив Джім. — І невідомо, що тоді скажуть про нас і про вашого батечка. — Френк зупинився посеред кімнати, чекав, що скаже Дейвід, але той, низько опустивши голову, мовчав. — Ваш батько по-своєму любив Америку. Можливо, Америка цього не зрозуміла. Або просто злякалася. Як ви