День на роздуми - Олександр Вікторович Зима
Служниця подала Павлові келих з пепсі.
— Як ти тут? — запитав тихо дружину, боячись згадувати химерні голоси й щойно пережиті галюцинації, які пов’язував з циліндричною антеною на даху Малькольнової вілли.
— Усе гаразд, — весело відповіла Катя. — Тільки ти не залишай мене одну.
Оулт раптом схопився з крісла й загукав, забуваючи про етикет:
— Кого я бачу тут! Чому одразу не сказали, що ви — Нещерет! У мене чудова пам’ять на прізвища. Ви — балерина! Ви — грація! — не вгавав Оулт і, мов хлопчак, з підскоком наближався до Каті. — Ви у нас виступали на великій сцені. Я сидів у залі й боявся, щоб ви не схибили у ваших чаклунських танцях. Як же я не впізнав вас у літаку? Невже я ніколи більше не матиму щастя бачити вас у світлі прожекторів — таку нереальну й недосяжну? Невжеви станете просто дружиною Павла Острожного? О, це не справедливо! — скрикнув Оулт і благально притиснув руку до серця. — Дозвольте доторкнутися устами до ваших рук, місіс Нещерет.
Павло наче скам’янів: не вірилося, що все це відбувається насправді і що старий блазень, схожий на тютюнову міль, належить до кращих людей Америки, де легко міняють розум на гроші. Павло знав: зараз Оулт не сприймає докорів, але не міг змовчати й сказав йому, намагаючись заступитися за дружину:
— Вік таланту визначає час, а не цінителі.
— Згоден, згоден, — погоджувався Оулт, — але я хотів би за свого життя ще хоч раз побачити вас у головній ролі, місіс Нещерет. Я можу найняти для вас театр, трупу. Ви самі можете вибрати собі партнерів. Я не кваплю. Ви подумайте. Вогонь не може погаснути, не кинувши до неба високу жарву…
Роджерс розхвилювався й сказав, що в такому стані він не може гостювати. Вибачився і полетів на своєму помаранчевому вертольоті.
Павло довго дивився вслід маленькій оранжевій кульці, хотів, щоб вона щезла разом з Роджерсом і доля більше ніколи не звела ні його, ні Катю з цим блазнюватим золотим божком. «Він і театр купить, аби тільки ще раз довести, що світом правлять гроші, і не я, а він матиме владу над моєю дружиною», — протестував у душі.
— Ви даремне, Павле, так відбрили старого, — говорив увечері Малькольн у своєму кабінеті. — До вашого відома, сер, він вклав чимало грошей у будівництво Ранчо Доута.
— Ще не знати, чим там будемо займатися, — буркнув Павло. — Якщо тільки почнуть коригувати мою програму, я змушений буду повернутися додому.
— Ви просто упереджені до всього і до всіх, — втихомирював гостя Малькольн.
Острожний краєм ока помітив Мері в прочинені дверей.
— До речі, хто подарував Мері підвіску? Випадково, не містер Оулт?
— Ні, підвіску, Павел, подарував я. Мені цей подарунок допомогла вибрати міс Хілда. Ми купили її у приватного ювеліра. Як мене запевнили, на всю Америку зроблено лише дві такі речі. Відтепер вони завжди нагадуватимуть місіс Кет і Мері про дружбу їхніх чоловіків.
— Хілда! — роздратовано вигукнув Павло. — Знову ця чорна жінка. Я сьогодні згадував її. Навіть чув її голос. Біля річки. Ви ніколи тут не чуєте чужих голосів? З вами не трапляється таке? — питав Павло, зауважуючи, що Малькольн стає все похмурішим, ніби Острожний щойно викрив якусь ваду в його характері.
— Коли подумаєш про те, скільки радіо- і телехвиль пронизують наш мозок, то просто дивуєшся, як він ще здатний мислити, — говорив Малькольн, малюючи на папері чорним олівцем якісь кульки. — Ще недавно люди знали тільки постійний космічний радіофон. А зараз? Божевілля! Можливо, саме це приведе до загибелі цивілізації як такої. Ви знаєте, Павле, мені здається, що й ті голоси, які ми з Мері чуємо майже постійно, і ті видива, які вриваються в сни, не що інше, як радіогалюцинації, гравітаційні віражі в сплеску магнітних бур. Колись мудрий Ной врятував людство від потопу й радів, що подарував нам вічність. Він просто не знав, що попереду нас чекає радіозлива. Від неї не сховається навіть сучасний Ной — містер Гленд.
— Настрій у вас, скажу вам щиро, нікудишній, — зауважив Павло. — Мабуть, в Америці діє залізний закон «іди і знайди дурня». І цей закон, на мою думку, спрацьовує.
— Тобто? — сторожко глянув на Острожного Малькольн.
— Я не люблю інсинуацій і дивлюсь на речі тверезо. Я переконаний, що нас запросив у гості не містер Малькольн, а ті, хто підбирав нам підходяще місце. Правда, я ще не знаю, для чого і кому це було потрібно.
— Ви про це кажете в моєму домі? — Малькольн підвів: ся з крісла.
— Я не закінчив, — продовжив Павло. — Містер Х’ю, міс Хілда і той бурштиновий хрущ Оулт злетілися на ваше обійстя не заради заручин. До речі, скільки ви виграли на цьому маскараді?
Малькольн густо почервонів і вийшов.
Павло стенув плечима, задивився в темне вікно, за яким пробивалися тьмаві зорі на холодному, незатишному небі: «Чи мав я право говорити про це Малькольну? Мав, — твердо сказав собі. — Він мені друг, і я не хочу, щоб про мене склалося враження брехуна або недоумкуватого генія».
Рвучко розчинилися двері. Ввійшла Мері. Вже заспана. За нею — Малькольн.
— Я не наважився будити Кет, — холодно мовив Малькольн. — Я попросив Мері бути мені свідком. Вона сприйняла цю пропозицію як жарт для вас і для Кет. Вона й не могла думати інакше, бо про все знав лише я. Я не маю права говорити вам цього, інакше станеться непоправне. Я хотів лише попросити у вас вибачення й сказати, що ваш котедж на Ранчо Доута чекає на вас ще з минулого тижня. З вами просто хотіли познайомитися. І містер Х’ю, і Хілда Брайнт, і Пітер Гоулд, і містер Гленд, і містер Оулт. Не знаю, чим викликана така увага до вашої
