Кришталеві дороги - Микола Олександрович Дашкієв
І ось тепер слідство треба було починати спочатку, та ще й водночас про кілька різних справ. Зникнення срібного циліндрика і платинового тигелька поєднувалося з знахідкою фотокопій лабораторного журналу і кристамулітового уламочка тільки тим, що всі ці речі мали якимсь незнаним чином пересунутися з однієї точки простору в інші за умов, які начеб абсолютно виключали таку можливість. Але оскільки факт лишався фактом, а чудес у природі не існує, слід шукати ланцюжок причинностей.
— Ну, гаразд, Петре Івановичу: давайте-но почнемо з найголовнішого, з фотокопій. Французи твердять: щоб приготувати заяче рагу, треба щонайменше мати зайця. Тобто для зняття фотокопії треба потримати в руках оригінал. Чи не так?
— Не обов’язково, Сергію Михайловичу. Фотографувати можна і з відстані.
— Слушно. Але і в такому разі фотоапарат треба занести і винести… або ж улаштувати десь поза межами лабораторії.
Вони значливо перезирнулися і, не змовляючись, підвели голови, обмацуючи поглядом стелю. Досить провертіти в ній бодай невелику дірку, щоб одержати повну змогу сфотографувати все, що завгодно. А фототехніка сягнула зараз такого розвитку, що, скажімо, навіть з висоти двадцяти кілометрів на аерофотознімку можна розрізнити пальці руки людини.
Видавалося: стеля рівна-рівнісінька, без щонайменшої плямочки. Але ж висота залу — дванадцять метрів, з такої відстані невеликого отвору можна не помітити.
— Зазирнемо на горище, Сергію Михайловичу?
— Мабуть, варто.
Виявилося, що це — справжня проблема: ніхто не знав, у кого ключ від горища.
А коли його кінець кінцем розшукали — Альошин аж плюнув спересердя: двері взагалі були не замкнені. Та більше того: підійшовши до слухового вікна, він на відстані простягнутої руки помітив залізну протипожежну драбинку, що спускалася аж до землі.
— Розумієте, Петре Івановичу, що тут може бути?
— Так, Сергію Михайловичу. Треба негайно повідомити директора.
Це нехлюйство межувало із злочином: піднявшись драбинкою на горище, можна цілком вільно пройти незамкненими дверима на третій поверх інституту, а звідти — куди завгодно. І хто знає, чи не скористався саме з цього шляху той невідомий злочинець, який зумів перефотографувати сторінки лабораторного журналу?.. Драбинка — на тильному боці будинку, за кілька метрів від неї починається порослий чагарником яр. Швендяй туди і назад хоч удень — ніхто не зверне уваги.
Сергій оглянув підлогу біля слухового вікна. Все в цьому величезному, напівтемному, захаращеному балками та трубопроводами горищі припало товстим шаром пилу, а тут його збурено в кількох місцях. Мабуть, топталися коти; он тягнеться ланцюжок слідів — то птаство: валяється кілька пер. Далі сіра ковдра порохняви лежить незаймана, здавалося б.
— Годі, Петре Івановичу. На цьому ми свою місію закінчимо, а тепер хай тут длубаються справжні детективи. Ходімте до Хмари.
Коли директор дізнався, що до інституту, куди стороннім хід заказано, в першу-ліпшу мить може пробратися хто завгодно, йому аж мову відібрало. А потім почався такий “шторм”, який за інститутською “хмарограмою” одержав би не менше як дванадцять балів. Насамперед перепало Альошину з його лаборантом: мовляв, навіть найзадрипаніші хазяїни бодай двічі на рік зазирають на горище своєї хати, а вони й дороги туди не знали. Заступникові по адміністративно-господарській частині дісталося значно дужче: як колишній кадровий військовий, він півгодини простояв перед директором навитяжку і, навіть не пробуючи виправдатися, тільки повторював приречено: “Єсть!.. Буде зроблено!.. Буде виконано!” А начальникові пожежної охорони, якому, власне, й належало наглядати за горищами, Хмара з ходу врізав сувору догану. Тільки аж після цього він дещо охолов і відпустив винних і безневинних, попередивши про необхідність дотримувати мовчанки. Альошину він наказав лишитись.
— Отак воно, Сергію Михайловичу! — сказав старий після довгої паузи. — Певен: не раз ви глузували з мене, що я надто настирливий, надто недовірливий, надто нестриманий. А скажіть мені, прошу: чи припустиме отаке неподобство?! Ви, мабуть, образилися, що я вас вилаяв. Але ж зрозумійте: за втрату пильності насамперед відповідаємо ми з вами, а не отой твердолобий пожежник!
— Я себе вилаяв ще раніше, Романе Гнатовичу.
— Радий, коли так… Ото ми з вами, Сергію Михайловичу, колись дискутували про відмінність у характерах двох поколінь. Визнаю: може, я таки й передав куті меду, закидаючи вам пасивність. А от, те, що ви надто довірливі й легковажні, так це точно.
— Та в чому ж виявляється наша легковажність, Романе Гнатовичу? — докірливо запитав Сергій.
— Ой, важко розмовляти з нащадками! — сумовито пожартував професор. — Ну, то слухайте. Ми були, справді, надто категоричні у визначеннях: “білі — червоні”, “свій — контра”. І насамперед через те, що і вороги наші діяли прямолінійно: саботаж, бандитизм, диверсії та убивства з-за рогу. Ваше покоління всього цього не знає. Хвалити бога, як то кажуть, ні про диверсантів, ні про терористів не чути, лише коли-не-коли промайне повідомлення, що спіймали того чи іншого шпигуна… Але ж, любий Сергію Михайловичу, ви — хлопчина розумний, то скажіть: невже можна бодай на хвильку припустити, що в нас за оці півста літ ворогів поменшало?.. Та навпаки, їх побільшало, хоча б уже тому, що наша країна з слабкої перетворилася на могутню! Проте й вороги порозумнішали. Вони діють підступніше, тонкіше, — а отже, значно небезпечніше. Ви ж, нинішня молодь, повністю заспокоїлися. Заклик до пильності вже видається вам чи не анахронізмом… Адже так?
— М-м-м… Бачите, Романе Гнатовичу…
— Бачу, Сергію Михайловичу; перепрошую, що перебив… Запевняю вас: перед війною, скажімо, отаку ганебну лазівку до нашого інституту виявили б і намертво закрили вмить. Просто кожен знав, що диверсант і шпигун — аж ніяк не персонажі казочки для малят, а реальні особи, які можуть скористатися з кожного твого
