ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
«Ні, брат, брешеш… — не одразу знаходячи гідну відповідь на зовні переконливі докази друга, і тому не дуже впевнено парирував Микола. — І твоя нікчемна думка в основі шкідлива… бачу її добре, ти мене на скрипку не піймаєш…»
Микола тоді спалахнув і, розійшовшись, так розтрощив друга за недооцінку, — вже не тільки культури, а й самого соціалізму, — що той злякався своєї помилки і відступив.
А тепер, ось уже років зо два, Микола тільки своєю електротехнікою й займається, та, чесно кажучи, і не цікавиться нічим, хоча йому так далеко ще до Інженера!
Проте гірка хвиля сумнівів спливла так само швидко, як і налетіла. Заспокійливих контраргументів тут було багато: електротехніка — це спеціальність, і їй по праву належить максимум часу та уваги; все нове треба впроваджувати негайно; зрештою, це тимчасово, не завжди ж будуть такі термінові справи…
Головного ж, у чому і ховалася небезпека, Микола так і не схопив: усе, що не стосувалося його спеціальності, уже не вабило його до себе, як раніше…
Отоді-то на перший план і випливло ще неохололе захоплення ультракороткохвильовим телефоном, і Микола із звичною енергією почав «просувати» його.
І треба ж, щоб у цей час з’явився Федір — перша людина, якій Микола розповів про свій «генератор чудес». Мало того, на другий день після їх зустрічі з майстерень оптичного інституту повідомили про те, що перші замовлені деталі готові. Так Тунгусов знову повернувся до свого улюбленого дітища.
Федір навідував тепер друга через кожні два-три дні. І не тільки почуття дружби нестримно тягло його до Миколи: він знайшов у ньому невичерпне джерело нових знань, захоплюючих, майже фантастичних для нього ідей.
Будь-хто інший заважав би Миколі самою своєю присутністю. Не кажучи вже про те, що Федір просто практично допомагав другові під час роботи, він виявився тим вдячним співрозмовником, з яким Микола міг ділитися думками. Коли Федір приходив, Тунгусов зовсім змінювався; звичайно стриманий і мовчазний, навіть потайний, він легко підхоплював будь-яке запитання Федора, пояснював, показував досліди, які були дуже схожі на фокуси досвідченого естрадного маніпулятора, і радів щирому подиву друга.
Захоплюючись, він іноді виходив за межі зрозумілого Федорові, але й тоді не переставав розвивати свої думки, відчуваючи, що його пояснення переходять у творчий процес, цінний для нього самого. Після таких бесід, незважаючи на, здавалося б, пасивну роль Федора в них, у голові в Миколи завжди виникало щось нове, щось там осідало, викристалізовувалося… Це було щось схоже на хімічну реакцію, яку викликає наявність каталізатора, хоча сам він у цій реакції, очевидно, не бере участі…
Словом, знову забилося поруч з Миколою близьке серце, і всі справи, все життя його набули нового змісту, нової відповідальності.
Радіограма з Німеччини спершу не справила на Миколу помітного враження; її затьмарила поява Федора. Подумавши тоді трохи над шифром, друзі вирішили, що розгадати його, не маючи ніяких даних, хоча б натяків на зміст, просто неможливо, а тому і не варто сушити голову.
Однак думка про шифр не давала Миколі спокою і з кожним днем ставала настирливішою і тривожнішою. Звичайно, це був важкий і ризикований крок з боку німця. Навіщо зроблено цей крок? Шифр — значить таємниця. Як розкрити її тільки одній людині — Миколі, в радіорозмові, яку можуть чути всі — і друзі, й вороги?! Микола ставив себе на місце німця і бачив, що завдання може бути розв’язане тільки в тому разі, якщо він сам проявить досить винахідливості і волі до його розв’язання. І от уже не хвилини, а цілі години Микола сушив голову над цими сімома буквами. Федір приходив найчастіше в дні і годний «ефірної вахти» вечорами. Вони пили чай і вигадували сотні різних способів знайти в буквах який-небудь смисл.
Через кілька днів німець знову з’явився в ефірі, несподівано, як метеор, і, очевидно, тільки для того, щоб зв’язатися з Миколою.
— Як схема? — коротко спитав він.
— Bd. Sory. Nil, — відповів Микола. — Погано. Дуже шкодую, що нічого не зрозумів.
— Продовжуйте експерименти, прошу вас, — передав німець і зник з ефіру.
Наступного разу, замість відповіді на запитання про схему, Микола спитав:
— Чи можна виготувати її без допоміжних даних?
— Можна. Залучіть друзів, ви всі її добре знаєте, — була відповідь.
А ще через день, очевидно під тиском якихось подій, навіть не запитавши нічого, німець попросив прийняти «роботу за схемою» і передав зашифрований цифровий текст, що зайняв майже цілу сторінку у «вахтовому журналі» Миколи.
— От, Федю. Це вже повідомлення, — замислено говорив Микола. — Очевидно, те саме, для якого потрібна була вся ця ефірна конспірація з шифром… Що ж робити, кого ще залучити?… Ясно, що ми її добре знаємо…
— Кого «її»?
— Та цю саму схему, те, що означають букви, те, чого ми ніяк не можемо розгадати… і що, звичайно, нам добре відоме, бо тільки на це й міг розраховувати німець!.. Зрозуміло лише одне: ці букви, як би вони не були перемішані, не можуть скласти слова, бо тут шість приголосних і лише одна голосна. Таких слів не буває. Найшвидше це перші літери слів якоїсь загальновідомої фрази, вислову, приказки, лозунга, можливо, назви установи, якої-небудь організації…
Була знову перерва в роботі, кварцева оптика затримувала монтаж генератора. Друзі з видимою насолодою любителів повільно сьорбали міцний чай, майстерно заварений тіткою Пашею, і посилено копалися в пам’яті, вишукуючи підхожі словосполучення в лозунгах, приказках, популярних піснях… Микола сипав догадками, як із казкового рогу достатку. У Федора справа йшла гірше. Цього вечора думки його були зайняті іншим, і він тільки чекав зручної хвилини, щоб змінити тему.
— Сьогодні я тобі поганий помічник, — сказав він, нарешті. — Голова не тим зайнята.
