Загублений світ - Артур Конан Дойль
Перш ніж підстерігати мене, динозавр мав зрозуміти, що зі мною сталося, але для цього було потрібне уміння встановлювати зв’язок між причиною і наслідком. Набагато імовірніше, що дурна тварина, яка діє лише за веліннями хижацького інстинкту, спочатку сторопіла від здивування, а потім подалася на пошуки нової здобичі. Я доліз до краю ями й оглянувся на всі боки. Зірки згасали, небо починало бліднути, і передранковий вітерець приємною прохолодою війнув мені в обличчя. Мій ворог ніяк не давав про себе знати. Я повільно вибрався з ями і сів на землю, готуючись при найменшій тривозі зістрибнути у свій притулок. Потім, трохи заспокоєний тишею, що панувала навкруги, і настанням ранку, зібрався з духом і, крадькома, пішов назад тією ж стежиною. Через кілька хвилин я побачив свій дробовик, підібрав його, вийшов до струмка, що служив мені дороговказною ниткою, і швидко покрокував до табору, раз у раз озираючись і кидаючи в усі боки злякані погляди.
І раптом вітер приніс мені нагадування про моїх товаришів. Тишу спокійного ранку порушив далекий звук рушничного пострілу. Я зупинився і прислухався — все було тихо. «Чи не сталося чого з ними?» — промайнуло в мене в голові. Але я відразу заспокоївся, знайшовши більш просте і більш природне пояснення цьому пострілу. Починало світати. Мою відсутність, звичайно, встигли помітити. Товариші, ймовірно, вирішили, що я заблукав у лісі, і дали постріл, аби допомогти мені добратися до табору. Правда, стрілянина була в нас заборонена, але якщо вони думали, що мені загрожує небезпека, навряд чи це зупинило б їх. Треба якомога швидше повернутися до табору і вгамувати тривогу.
Я стомився, змучився за ніч і при всьому бажанні не міг йти швидко. Але от нарешті-таки почалися знайомі місця. Ліворуч — болото птеродактилів, а незабаром буде прогалина ігуанодонів. Тепер тільки вузька смуга лісу відокремлювала мене від Форту Челленджера. Я весело крикнув, кваплячись заспокоїти товаришів. Відповіді не було. Навкруги стояла лиховісна тиша. Серце в мене стислося. Я прискорив кроки, потім побіг. От і огорожа — вона ціла, але завалу коло входу немає. Я кинувся всередину. Страшне видовище постало моїм очам у холодному світлі раннього ранку. Наші речі безладно валялися по всій галявині; моїх супутників ніде не було, а біля згаслого багаття червоніла на траві велика калюжа крові.
Я був настільки вражений цією несподіванкою, що в першу мить взагалі втратив здатність міркувати. Пригадую тільки, як важкий кошмар, свої метання лісом навколо спустілого табору, уперті заклики, звернені до товаришів. Але лісова хаща мовчала. Мене зводили з розуму страшні думки. Що, як я більше не побачу їх? Що, як я залишуся сам у цьому жахливому місці і ніколи не зможу повернутися назад? Що, коли доля прирече мене жити і вмерти тут? Мені хотілося рвати на собі волосся і битися головою об землю в нападі розпачу. Тільки тепер я зрозумів, якою опорою були для мене товариші — і Челленджер з його безтурботною самовпевненістю, і лорд Рокстон, владний, холоднокровний, який ніколи не втрачає почуття гумору. Без них я був як слабка, безпомічна дитина, що залишилася сама в темряві. Куди мені податися, що робити, з чого почати?
Але от я помалу отямився і почав міркувати, яка ж лиха доля уразила моїх супутників. Розгром, учинений у таборі, свідчив про те, що вони піддалися нападу, мабуть, у ту саму мить, коли я почув постріл. Але постріл був тільки один, виходить, все скінчилося миттєво. Гвинтівки лежали просто на землі, а в затворі однієї з них, що належала лордові Джону, був стріляний патрон. Судячи з кинутих біля багаття ковдр Челленджера і Саммерлі, лихо наздогнало їх під час сну. Ящики з патронами і з провізією валялися по всій галявині; відразу я побачив наші фотографічні апарати і коробки з пластинками. Все це вціліло, зате їстівні припаси, вийняті із ящиків, зникли, а їх, пам’ятається, була неабияка кількість. Отже, напад на табір зробили не люди, а звірі, бо в противному разі тут, імовірно, нічого б не залишилося.
Але якщо це дійсно звірі або яке-небудь одне чудовисько, то що ж сталося з моїми супутниками? Хижаки, звичайно, роздерли б їх, але де ж останки? Правда, калюжа крові досить красномовно свідчила про те, що сталося, а динозавр, який переслідував мене вночі, міг би віднести свою жертву з такою ж легкістю, з якою кішка несе мишу. У такому разі двоє, що залишилися, ймовірно, кинулися за ним навздогін. Але чому ж вони не взяли із собою гвинтівок? Мій стомлений, змучений мозок відмовлявся розгадати цю загадку. Пошуки в лісі теж нічого не дали. Я заблукав і тільки завдяки щасливій випадковості знову вийшов до табору, витративши на це не менше години.
І тут мені спало на думку, що все не так погано. Все-таки я тут не зовсім сам. Біля підніжжя скель залишився вірний Самбо. Він почує мій голос. Я підійшов до обриву і заглянув униз. Ну звичайно, он він сидить на ковдрі коло багаття! Але там є хтось ще. Хто ж це? Серце тьохнуло в мене з радості. Може, один з моїх товаришів якось прихитрився спуститися вниз? Але варто було мені придивитися уважніше, і надія згасла. Обличчя людини, що сиділа навпроти Самбо, червоніло у вранішніх променях сонця, яке сходило. Це був індіанець. Я голосно крикнув і замахав носовою хусткою. Самбо підвів голову, махнув рукою мені у відповідь і побіг до стрімчака. Минуло кілька хвилин, і він вже стояв на його вершині, зовсім близько від мене, і в сумному мовчанні слухав мою розповідь.
— Їх забрав диявол, містере Мелоун, — сказав Самбо. — Ви прийшли в країну диявола, і він усіх вас візьме до себе. Слухайте, що говорить Самбо, сер, скоріше спускайтеся вниз, а то й вам буде лихо.
— Як же я спущуся, Самбо?
— Рубайте ліани з дерев, містере Мелоун. Кидайте їх сюди. Я
