Загублений світ - Артур Конан Дойль
Ось як це сталося. Схвильований понад усяку міру своїм вдалим підйомом на верхівку дерева гінкго, я ніяк не міг заснути. Тієї ночі першим чергував Саммерлі. У неяскравому світлі багаття виднілася його безглузда, кутаста фігура. Він сидів згорбившись, поклавши гвинтівку на коліна, і клював носом так, що його цапина борідка раз у раз здригалася. Лорд Джон лежав, загорнувшись у свою південноамериканську ковдру — пончо, і його зовсім не було чутно. Зате густий і голосний храп Челленджера розносився по всьому лісу.
Повний місяць світив яскраво; нічне повітря так і пробирало холодком. Яка ніч для прогулянки! І раптом у мене сяйнула думка — а чому б і справді не прогулятися? Що, якщо я тихенько вийду з табору, знайду дорогу до центрального озера і вранці повернуся з цілою купою новин? Адже тоді акції мої піднімуться ще вище! І якщо Саммерлі змусить нас знайти який-небудь спосіб вибратися звідси, ми повернемося в Лондон із найточнішими відомостями про центральну частину Країни Мепл-Уайта, де, крім мене, не побував ніхто. Я згадав Гледіс… «Людина — сама творець своєї слави», — пролунало в мене у вухах. Згадав і Мак-Ардла. Який матеріал для газети — на цілу шпальту! Яка кар’єра чекає мене попереду! Почнеться війна, і, може, мене пошлють кореспондентом на театр воєнних дій. Я схопив першу гвинтівку, що трапилася, патрони були в мене в кишенях і, розібравши завал біля входу у форт, прослизнув за огорожу. Озирнувшись наостанок, я побачив нашого горе-вартового Саммерлі, що як і раніше дрімав поруч загасаючого багаття, розмірено, наче китайський болванчик, погойдуючи головою.
Після перших же ста ярдів мені стала зрозумілою вся нерозсудливість мого вчинку. Я, здається, вже згадував на сторінках цієї хроніки, що палкість уяви заважає мені стати по-справжньому сміливою людиною, згадував і про те, що понад усе на світі боюся набути репутації боягуза. Ось цей острах і штовхав мене вперед. Я просто не міг би повернутися в табір голіруч. Навіть якби товариші й не кинулися мене і не довідалися б про мою малодушність, однаково я не знайшов би собі місця від пекучого сорому. Одночасно мене раз у раз проймав дрож, і я готовий був віддати все, аби знайти гідний вихід з цього безглуздого становища.
Як страшно було в лісі! Дерева стояли такою щільною стіною, листя в них було таке густе, що місячне світло майже не проникало сюди, і лише гілки на самій верхівці філігранним візерунком простягалися на тлі зоряного неба. Звикнувши помалу до темряви, очі мої почали дещо розрізняти в ній. Деякі дерева таки виднілися в цьому мороці, інші зовсім тонули у вугільно-чорних провалах, від яких я з жаху кидався, тому що часом вони здавалися мені входами в якісь печери. Я згадав нестямний крик приреченого на загибель ігуанодона, що розносився по всьому лісу. Згадав і бородавчасту закривавлену морду, що майнула перед і мною при світлі смолоскипа лорда Джона. Безіменне страшне чудовисько полює в цих самих місцях. Воно може в будь-яку мить кинутися на мене з лісової пітьми. Я зупинився, вийняв з кишені патрон і відкрив затвор гвинтівки. І раптом серце завмерло в мене в грудях. Це була не гвинтівка, а дробовик.
І я знову подумав: «Чи вже повернутися?» Привід цілком достатній, ніхто не посміє сумніватися в причинах моєї невдачі. Але дурна гордість повставала проти цих слів. Ні, я не хотів, я не міг допустити, щоб мене спіткала невдача. Якщо вже на те пішло, то перед лицем тих небезпек, що мені тут, цілком ймовірно, загрожують, гвинтівка виявиться не менш марною зброєю, ніж мисливська рушниця. Повертатися до табору і виправляти помилку не має сенсу — вдруге мені не вдасться піти звідти непоміченим. Доведеться пояснювати свої наміри, і тоді я втрачу ініціативу. Після недовгих вагань я абияк зібрався з духом і рушив далі, тримаючи марний дробовик під пахвою.
Лісова пітьма лякала мене, але на прогалині ігуанодонів, осяяній рівномірно місячним світлом, мені стало ще страшніше. Я уважно оглянув її, сховавшись у кущах. Чудовиськ не було видно. Трагедія, нещасним героєм якої став один з ігуанодонів, імовірно, змусила інших піти з цього пасовища. Туманна сріблиста ніч була безмовна — ні шереху, ні звуку. Набравшись хоробрості, я швидко перебіг прогалину і по той її бік знову вийшов до струмка, що служив мені дороговказною ниткою. Цей веселий супутник біг, з лопотанням і дзюркотом, як той дорогий моєму серцю струмок у рідній стороні, де я ще хлопчиком ловив вночі форель. Якщо йти вниз за течією, він виведе мене до озера: якщо підніматися вгору, повернешся назад у табір. Струмок раз у раз губився серед кущів, але його безугавний дзюркіт увесь час стояв у мене в вухах.
Чим нижче під ухил, тим більше і більше рідів ліс, поступово поступаючись місцем заростям чагарника, серед яких лише подекуди піднімалися високі дерева. Йти легшало, і тепер я міг дивитися в усі боки, залишаючись непоміченим. Мій шлях проходив повз болото птеродактилів, і відтіля назустріч мені із сухим шелестом і свистом злетів у повітря один із цих гігантів, розмах крил якого був щонайменше футів двадцять. От він заслонив диск місяця, і перетинчасті крила, пронизані сліпучо-білим сяйвом, темним контуром кістяка виступили в мене над головою. Я кинувся в кущі, знаючи з досвіду, що досить цьому чудовиську подати голос, і на мене хмарою налетять його огидні побратими. І тільки після того, як птеродактиль опустився в хащу кущів, я обережно рушив далі.
Ніч була винятково тиха, але от цю тишу порушило глухе, рівне рокотання, що з кожним моїм кроком ставало все голосніше і голосніше. Нарешті, я зупинився зовсім поруч із джерелом, з якого виходив цей звук, що нагадував клекотіння окропу в казані, і зрозумів, у чому тут справа. Посередині невеликої галявини виднілося озеро, вірніше велика калюжа, тому що в діаметрі вона була не більше водойми в Трафальгар-сквері. Її чорна, як дьоготь, поверхня безперестану здувалася бульбашками, що лопалися, виділяючи газ. Повітря над калюжею тремтіло від жару, а земля навколо була до того гаряча, що, торкнувшись її долонею, я відразу відсмикнув руку. Очевидно, могутній вулканічний процес, який багато століть тому здибив плато над
