Загублений світ - Артур Конан Дойль
— Ну, а мавпи що?
Я з жадібністю вслухався в шепіт лорда Джона, що розповідав мені про ці разючі події, а сам уважно озирався на всі боки, не віднімаючи руки від гвинтівки зі зведеним курком.
— Я вже думав: ну, кінець нам! Але зовсім ні. Мавпи заторохтіли, закричали. Потім одна підійшла до Челленджера і стала поруч з ним. Ви зараз розсмієтеся, юначе, але до чого ж вони були схожі — як близькі родичі! Я б сам не повірив, та очі не брешуть. Ця стара людиноподібна мавпа, очевидно, ватажок племені, виявилася точною копією Челленджера, тільки що масть інша — руда. А всі інші чарівні прикмети нашого друга були в наявності, правда трохи перебільшені. Квадратний торс, широкі плечі, груди колесом, повна відсутність шиї, довга руда борода, волохаті брови і точно такий зарозумілий вигляд — йдіть, ви, мовляв, усі під три чорти! Одне слово, повна подібність. Коли це чудовисько стало поруч з Челленджером, ефект вийшов приголомшливий. Саммерлі, настроєний трохи істерично, реготав до сліз, дивлячись на них. Мавпи спочатку теж сміялися, якщо таке кудкудакання можна назвати сміхом, а потім схопили нас і потягли до лісу. Гвинтівок й інших речей вони не торкалися, видно побоялися, а от провізію, вийняту із ящиків, усю забрали із собою. Дорогою нам із Саммерлі здорово дісталося — погляньте на мою фізіономію і на ці лахміття. Вони тягли нас крізь зарості, не розбираючи дороги, а їм самим хоч би що — у них шкіра видублена. Зате Челленджер анітрохи не постраждав. Чотири мавпи підняли його на плечі і понесли, як римського тріумфатора. Тсс! Що це?
Звідкись здалеку до нас долинуло дивне потріскування, що нагадує дрібний дріб кастаньєт.
— Це вони! — шепнув мій товариш, закладаючи патрони в другу двостволку «експрес». — Заряджайте обидві гвинтівки, юначе, живцем ми не здамося, і не думайте. Чуєте, як верещать?
Виходить, чимось схвильовані. Почекайте, голубчики, спробуйте тільки сунутися до нас!
— Вони десь дуже далеко.
— Ця банда до нас не добереться, але в них, напевно, по всьому лісу нишпорять розвідники. Ну добре, повернемося до мого скорботного оповідання. Отож, ці дияволи притягли нас у великий гай коло самого урвища. У них там справжнє місто на деревах — до тисячі хатин з гілок і листя. Це за три-чотири милі звідси. Мерзенні тварини! Мені здається, я після них ніколи не відмиюся. Вони мене усього перемацали своїми брудними лапами. У гаю нас зв’язали по руках і ногах, і я попався такому спритнику, якому тільки б морські вузли в’язати, — ну просто боцман. Отож, нас зв’язали і поклали під деревом, а на варті поставили здоровезну мавпу з кийком. Я все кажу «нас» та «нас», але це стосується тільки мене і Саммерлі. Що ж до Челленджера, то він сидів на дереві, їв якісь фрукти і насолоджувався життям. Утім, нам від нього теж дещо перепало, а головне, він ухитрився послабити наші пута. Ви, напевно, не втрималися б від сміху, дивлячись, як наш професор сидить на дереві, мало не обійнявшись зі своїм близнюком, і розспівує густим басом: «О дзвінкий дзвін!» Музика, чи бачите, налаштовувала мавп на миролюбний лад. Так, ви б розсміялися, а нам було не до сміху. Челленджерові дозволялося робити все що завгодно, зрозуміло у відомих межах, але для нас режим був установлений куди суворіший. Єдине, чим ми всі утішалися, — це думкою, що ви на волі і збережете всі наші записи і матеріали.
А тепер, милий юначе, слухайте і дивуйтеся. Ви твердите, що, судячи з деяких ознак — багаття, пастки тощо, — на плато існують люди. А ми цих людей бачили. І треба сказати, що бідолахи являють собою досить сумне видовище. Жалюгідний, заляканий народець! Та це й не дивно. Очевидно, людське плем’я займає ту частину плато, де печери, а мавп’яче — іншу, і між обома племенами йде боротьба не на життя, а на смерть. От які тут справи, якщо мені вдалося правильно в них розібратися.
Учора людиноподібні мавпи захопили в полон дванадцять тубільців і притягли їх до себе в місто. Це супроводжувалося такими лементами і верещанням, що я просто вухам своїм не вірив. Тубільці — червоношкірі, зовсім низькорослі. Дорогою ця звірина так їх обробила пазурами і зубами, що вони ледве пересували ноги. Двох відразу прикінчили, причому в одного мало не відірвали руку. У цілому видовище було огидне. Ці нещасні трималися мужньо, навіть не пискнули, а ми просто не могли дивитися на них. Саммерлі зомлів. Челленджер, і той ледве-ледве витримав… Ну, здається, пішли.
Ми довго прислухалися до глибокої тиші лісу, але її ніщо не порушувало, крім щебетання птахів. Лорд Джон знову повернувся до своєї розповіді:
— Вам добряче повезло, юначе! Мавпи так захопилися тубільцями, що про нас перестали і думати. Але коли б не це, другий напад на табір був би неминучий. Ви, виявилося, мали цілковиту рацію: вони увесь час спостерігали за нами з дерева і прекрасно зрозуміли, що однієї людини не вистачає. Але потім їм стало вже не до вас. От чому своїм пробудженням ви зобов’язані мені, а не зграї мавп. Боже мій, чого нам довелося зазнати потім! Це якийсь жах! Ви пам’ятаєте бамбукові зарості, де ми знайшли кістяк американця? Отож, вони знаходяться саме під мавпячим містом, і мавпи скидають туди своїх бранців. Я упевнений, що там гори цих кістяків, треба тільки пошукати як слід. Над урвищем у них розчищений плац для подібних церемоній. Нещасних бранців змушують стрибати в прірву поодинці, і весь інтерес полягає в тому, чи розіб’ються вони чи напорються на гострий бамбук.
