Загублений світ - Артур Конан Дойль
До кінця днів своїх я не забуду цього страшного шляху. Освітлені місяцем прогалини я обходив по самих краях, намагаючись триматися в густій тіні. У заростях раз у раз завмирав від страху, чуючи тріск гілок, крізь які пробирався який-небудь звір. Величезні тіні виникали переді мною і знову зникали, безшумно ковзаючи на м’яких лапах. Я часто зупинявся з твердим наміром повернути назад, і кожного разу гордість перемагала страх і гнала мене вперед до наміченої мети.
Нарешті (на моєму годиннику був початок другої), у просвіті між деревами блиснула вода, і хвилин через десять я вже стояв в очеретах, на березі центрального озера. Мене давно мучила спрага, і я ліг ниць і припав до води; вона була холодна і дуже свіжа на смак. У цьому місці до берега вела широка, поцяткована безліччю слідів стежина — очевидно, звірі приходили сюди на водопій. Біля самої води величезною брилою піднімалася застигла лава. Я піднявся на неї, ліг і озирнувся на всі боки.
Перше, що постало моєму погляду, вразило мене своєю несподіванкою. Описуючи краєвид, що відкривався з вершини дерева гінкго, я згадував про темні плями на скелястій гряді, які можна було прийняти за входи в печери. Глянувши тепер у той бік, я побачив безліч круглих отворів, що світяться яскравим червонуватим вогнем, наче ілюмінатори океанського пароплава в нічній темряві. Спочатку я подумав, що це відблиск лави, яка вирує в непогаслому вулкані, але відразу відмовився від такого припущення. Лава вирувала б де-небудь унизу, а не високо серед скель. Тоді що ж це означає? Неймовірно, але, очевидно, іншого пояснення не підшукаєш: ці червонуваті плями — не що інше, як відблиски багать, що горять у печерах, багать, розпалити які могла тільки людська рука. Отже, на плато є люди. Які блискучі результати дала моя нічна прогулянка! З такими звістками нам не соромно буде повернутися до Лондона.
Я довго дивився на ці червоні мерехтливі відблиски. Мене відокремлювало від них не менше дев’яти миль, але навіть на такій відстані можна було роздивитися, як вони то загасали, то спалахували яскравіше, то зовсім зникали в мене з очей, коли їх затуляли чиїсь тіні. Чого б я тільки не дав, щоб підібратися до цих печер, заглянути в них і потім повідати моїм супутникам про зовнішній вигляд і спосіб життя людської раси, яка населяє цей таємничий куточок земної кулі! Зараз про це не було чого й думати, але навряд чи хто-небудь з нас схоче залишити плато, не довідавшись до пуття, хто ховається в цих печерах.
Озеро Гледіс — моє озеро! — блищало переді мною, як ртуть, а в самому центрі його відбивався світлий лик місяця. Воно було неглибоке: з води в декількох місцях проглядали піщані обмілини. Гладка поверхня озера жила своїм життям — на ній з’являлися то кола, то легкі брижі; от риба блиснула срібною лускою, от з’явилася горбата аспідно-чорна спина якогось чудовиська. Дивна істота, схожа на величезного лебедя з довгою гнучкою шиєю, пройшла краєм жовтої обмілини, потім грузно гепнулася в озеро і попливла. Її вигнута шия і в’юнка голова довго виднілися над водою. Потім вона пірнула і більше вже не з’являлася.
Незабаром я спрямував усю свою увагу на те, що відбувалося майже поруч моїх ніг. На березі з’явилися два звірі, схожі на великих армадилів[50]. Вони припали до води і швидко працювали довгими червоними стрічками язиків. Слідом за ними на водопій з’явився величезний гіллясторогий олень з ланню і двома оленятами. Такої величної істоти, напевно, більше ніде не знайдеш, крім як у Країні Мепл-Уайта; і лось і американський олень були б йому до плечей. Усе сімейство мирно пило воду, але раптом самець застережно пирхнув, і вони миттю зникли в очеретах. Армадили теж зашкутильгали геть. На стежині з’явилася якась нова істота — справжнє чудовисько.
У мене промайнуло в голові: де ж я бачив цього виродка з крутою спиною, усадженою трикутними зубцями, з маленькою пташиною голівкою, опущеною майже до самої землі? І раптом згадав: це ж стегозавр, якого Мепл-Уайт відбив на сторінках свого альбому, те чудовисько, яким насамперед зацікавився Челленджер. От він переді мною — може бути, той самий звір, що зустрівся американському художникові. Земля здригалася під його страшною вагою, воду він хлебтав так голосно, що ці звуки будили ніч. Хвилин п’ять стегозавр стояв зовсім поруч із мною. Варто мені простягнути руку, і я б торкнувся цих огидних зубців, що здригалися при кожному його русі. Напившись, чудовисько побрело геть і сховалося серед валунів.
Я вийняв годинник — була пів на третю, саме час повертатися в табір. Зворотний шлях не викликав у мене жодних сумнівів, тому що я йшов сюди, тримаючись лівого берега струмка, а струмок вливався в центральне озеро за декілька кроків від мого спостережного пункту. Отже, я в найкращому настрої покрокував до табору, пишаючись результатами своєї нічної прогулянки і тією купою новин, що піднесу товаришам. Звичайно, найважливіша новина — це освітлені зсередини печери, де, цілком імовірно, живе якесь плем’я троглодитів. Але мої спостереження над центральним озером теж дечого варті. Я можу засвідчити, що воно повне живих істот, і, крім того, опишу кілька нових видів доісторичних сухопутних тварин, які не зустрічалися нам дотепер. Небагато знайдеться людей на світі, думав я, що за одну ніч — і яку надзвичайну ніч! — змогли б внести коштовний вклад у скарбницю людських знань.
Поглинений своїми думками, я повільно піднімався вгору схилом і вже був приблизно на півдорозі до табору, коли дивні звуки, що почулися позаду, повернули мене до дійсності. Це було щось середнє між хропінням і ревінням — глухим, низьким і грізним. Очевидно, поблизу з’явився якийсь звір, але в темряві нічого не можна було роздивитися. Я додав кроку і, пройшовши ще з півмилі, знову почув ті ж звуки. Цього разу вони були набагато голоснішими і страшнішими. Серце завмерло в мене в грудях при думці, що за мною хтось женеться. Я весь похолов і відчув, як волосся встало сторч у мене на голові.
