Далекий простір - Ярослав Йосипович Мельник

– Ходімо ось так, – вона показала в бік височини, що виднілася вдалині. – Це ось, – вона показала на величезне, кругле, – знаєте, як називається?

– Як?

– Сонце. А он під ним, вздовж горизонту, такі дивні, розмазані…

– Так…

– Це хмари. Хмари, запам’ятали?

– Хмари, – повторив Габр.

– А це, велике, – море.

– Море, я знаю.

– Ну ось, – вона обняла себе за плечі. – Ви не думайте, що я з усім згодна, що тато казав. Мені самій гидко все це.

– Що?

– Все. І мегаполіс, і вся ця брехня.

– Правда?

– Звичайно. Що тут доброго? Але ніхто нічого не може зробити, розумієте? Проти такої громадини.

– Не дуже, – зізнався Габр, йдучи на півкроку позаду.

– Ну як же, все відстоялося за стільки числень, і всім начебто добре…

– Не всім, – заперечив Габр.

– Ну звичайно. Декому погано. Але більшість звикла: ті, кого обманюють, – до брехні, брехуни – до обманювання. І ніхто вже нічого особливого в цьому не бачить. І ще, – вона подивилася на нього, – ми… ми боїмося їх…

– Кого?

– Сліпих.

– Вони ж безпорадні.

– Тато вже сказав, що вони все виконують, вся сила у них. У зрячих тільки авторитет Вищої Влади. А це так непевно… Ось вас ловили, так? Я дивилася по стереовізору.

– Так.

– Думаєте, це мій тато ловив чи це він наказував?

– А хто ж? – зупинився Габр.

– Вони самі. Вони ж не розуміють, що ви зрячий. У них є свої служби… Ви для них… ну, ви знаєте… хворий, так, – вона кивнула головою. – Вони вас не осліплювати, вони лікувати вас зібралися. А втім… я не знаю. У них така плутанина в головах, що ми самі не завжди розуміємо, заради чого вони роблять те чи інше.

– Ви, значить, їх не контролюєте?

– Ну, нас же жменька. Якби ви самі не нагрянули просто до нас…

– Що?

– Ну, – зітхнула дівчина, – зрячі не стали б, напевно, втручатися.

– І ви, самі зрячі, могли би спокійно спостерігати, як таку саму, як ви, людину, позбавляють найдорожчого?

– Ну, це дуже складно, – знову зітхнула дівчина. – Такі, як ви… Ви ж були одним із них?

– Такі, як я, – здогадався Габр, – чужі? Все одно чужі?

– Ну… Зрозумійте… – Вона намагалася перебороти себе. – Ми дивимося на них здалеку, адже ми бачимо, бачимо цей світ. Це створює прірву між нами і мегаполісом. І все, що робиться «у сліпих», навіть прозріння, осліплення, – все це там, не в нашому світі, розумієте? Все це «у сліпих».

– Здається, починаю розуміти.

Вони зупинилися обличчям до моря.

– Он там, де лінія, бачите? – дівчина показала рукою. – Там невідомо що.

– Ви не знаєте?

– Ні, – похитала головою дівчина. – Ми прикуті до мегаполіса.

– Чому? Я не розумію.

– Наші батьки ходять на службу в мегаполіс.

– У ЦЕУ?

– І в ЦЕУ, і у Вищі Збори. Дуже багато справ. А ми… Нас, молодих, мало, і ми, теж усі, особливо чоловіки, змалку готуємося до служби.

– Який жах, – сказав Габр. – Ви ж зрячі!

– Ну і що? – знизала плечима дівчина.

– Чому ви не підете?

– Куди?

– Далеко-далеко.

– Навіщо?

Вони йшли ще якийсь час мовчки, поки не наблизилися до дюн.

– Ходімо ось цією стежкою.

По піску були прокладені дерев’яні дошки, скріплені поперечними. Ступні добре фіксувалися на них, і незабаром Габр міг уже подивитися на Тихий Куточок із висоти. Селище сховалося за невеликим лісом, майже біля самого підніжжя темної стіни, що зникала за хмарами. Звідси було видно лише нижні рівні, що зяяли порожнечами. На деяких спалахували падаючими вогнями естакади магніт-блоків.

– Які ви дивні, – сказав Габр.

– Кожен дивний по-своєму, – відповіла дівчина.

– У вас така влада, ви на вершині, над усіма, як…

– Як боги, – усміхнулася дівчина.

– І ви… ви ходите на службу, ви прикуті до цього страховиська. – Він показав на стіну, що затуляла небо.

– А що ж іще?

– Є ж інше життя.

– Яке ще життя? Про що ви?

– Ну … – Він подивився на відкрите дівоче обличчя. – Ну, невже вас не кличе далекий простір?

– Далекий простір?.. А, далечінь… Не знаю… Ні, напевно.

– Вам не хочеться піти звідси і йти, йти?..

– А навіщо? – спитала дівчина. – І що там будеш їсти? У нас тут своє щастя, свій світ. – Вона показала на біленькі будиночки під лісом. – А від щастя навіщо йти?

– У вас є чоловік?

– Ні, – всміхнулася дівчина. – Поки просто хлопець. Він іще навчається.

– На кого?

– Він буде міністром сировинної промисловості.

– Це заздалегідь відомо?

– Звичайно, – кивнула дівчина. – Адже він на цю посаду і визначений. Із дитинства. Нас мало, і ми з дитинства знаємо, хто ким буде.

– А ви ким?

– Я буду курирувати у Вищій Нараді три міністерства.

– Ви?

– Так. А що тут такого? Я не буду членом Наради, але я повинна курирувати. Підписувати накази.

– Це що, вище міністра?

– Багато в чому – так.

Вона вимовляла це без гордості, як самозрозумілу річ.

– А з чим пов’язана ваша робота?

– О, це… це здоров’я, освіта, коротше, треба багато вчитися. Ну, будемо вертатися?

І вона першою, підтримуючи спідницю, побігла вниз.

Із щоденника Габра

2355 день 8-го сектора 17-го числення. Я не розумію, вони грають зі мною чи говорять правду. Я вже третій день у Тихому Куточку і все менше можу їх ненавидіти. Спочатку, коли я дізнався, що зрячі керують усім, то мало не збожеволів. Така підлість здавалася мені неможливою. Але тепер я починаю розуміти, що все набагато складніше. Просто лише здалеку. Я заздрю Оксу, його простим і сильним почуттям. Але як же він помиляється! Він не менше сліпий, ніж інші. І ще я піймав себе на тому, що тут, у Тихому Куточку, мені стає так само душно, як і в мегаполісі. Я не розумію, як можна мати очі і не бігти далеко-далеко, подалі від чудовиська, від задушливого життя… Я їх не розумію поки що. Раптом мені здалося, що в їхньому всесиллі, в їхній величезній владі є якась слабкість. Зовні вони всі такі радісні, впевнені, але коли запитаєш їх про що-небудь, вони зразу звертають на проблеми мегаполіса. Вони дивляться на нього – і не можуть відірвати очей, він ніби зачарував їх навіки. Коли спиш у їхньому будинку, то не можеш забути, що мегаполіс височіє поряд, нависає над тобою. Я все-таки не можу зрозуміти, як вони це витримують.

Мені страшно, тепер уже по-іншому. Спочатку я прозрів,