Загублений світ - Артур Конан Дойль

— Проте я ставлю на свого милого дружка, — сказав лорд Джон, погладжуючи дуло «експреса». — Але не заперечую, в цього страховиська були чималі шанси на перемогу.

Саммерлі підняв руку.

— Тсс! — прошепотів він. — Мені щось почулося.

Мертву тишу порушив глухий, мірний тупіт. Якась тварина продиралася хащами, обережно ступаючи важкими лапами. Вона повільно обійшла наш форт і зупинилася поруч входу. Ми почули її свистячий подих. Тільки легка огорожа відокремлювала нас від цього нічного чудовиська. Ми схопилися за гвинтівки, а лорд Джон, витягши кущ з колючої огорожі, проробив у ній щось на зразок амбразури.

— Боже мій! — шепнув він. — Я, здається, бачу його!

Я заглянув в амбразуру поверх плеча лорда Джона. Так! Правильно! У густій тіні під деревом виднілася тінь ще густіша. Дика міць і лютість почувалися в цьому припалому до землі первісному звірові. Зростом він був не вищий за коня, але його важкі обриси говорили про надзвичайну силу. Тільки в надпотужного організму міг бути такий подих — наповнений, рівний, як у парового котла. Чудовисько ворухнулося, і я побачив його страшні очі, що блиснули зеленим вогнем. І відразу почув шерех — воно повільно рушило вперед.

— Зараз стрибне! — сказав я і звів курок.

— Не стріляйте! — шепнув лорд Джон. — Хіба можна стріляти в таку тиху ніч? Звук віднесе на кілька миль. Прибережіть це наостанок.

— Якщо воно перескочить через огорожу, ми пропали, — сказав Саммерлі з нервовим смішком.

— Перескочити ми йому не дамо! — крикнув лорд Джон. — Але стріляйте тільки в зовсім крайньому випадку. Може, я і так з ним впораюся. Треба спробувати. Важко уявити собі більш сміливий учинок, ніж той, який зробив лорд Джон. Він нахилився над багаттям, вихопив з вогню палаючу гілку й в одну мить прослизнув крізь вузький отвір, пророблений в огорожі. Чудовисько з грізним гарчанням рушило вперед. Не вагаючись жодної миті, лорд Джон швидко і легко підбіг до нього і тицьнув палаючою гілкою просто в його морду. Переді мною усього лиш на секунду промайнула огидна маска гігантської жаби — бородавчаста, наче поїдена проказою шкіра і величезний рот, весь у крові. І відразу слідом у кущах почувся тріск, і наш страшний гість зник у лісовій хащі.

— Я так і думав, що він злякається вогню, — зі сміхом сказав лорд Джон, повернувшись за огорожу і жбурнувши гілку в багаття.

— Ви ризикували життям! — хором скрикнули ми.

— А що мені залишалося робити? Якщо б це чудовисько опинилося серед нас, ми б уклали одне одного в перестрілці. Стріляти через огорожу теж не мало сенсу: тоді воно напевно перескочило б сюди, а така стрілянина видала б нас з головою, і більше нічого. Загалом, по-моєму, ми легко відбулися. Але що це за звір?

Наші вчені мужі нерішуче перезирнулися.

— Я не беруся скільки-небудь точно визначити цю істоту, — сказав Саммерлі, розпалюючи люльку біля багаття.

— Така обережність властива людям з істинно науковим складом мислення. — Челленджер зійшов до комплімента! — Я теж обмежуся лише загальним твердженням, що сьогодні вночі ми зіткнулися з одним із видів м’ясоїдного динозавра. Про можливість їхнього існування на плато ви вже від мене чули.

— Адже про багато доісторичних видів до нас не дійшло жодних відомостей, — сказав Саммерлі. — З нашого боку було б необачно думати, що ми зможемо назвати кожну живу істоту, яка нам зустрінеться тут.

— Ви цілком маєте рацію. Наші можливості обмежуються дуже приблизною класифікацією. Почекаємо до завтра, там буде видніше, а поки що давайте-но краще повернемося до перерваного сну.

— Але за умови, що один з нас залишиться чергувати, — рішуче сказав лорд Джон. — У такій країні жарти погані, друзі. Надалі пропоную встановити нічні чергування, по дві години за зміну.

— Тоді першим вартовим буду я, мені саме хочеться допалити люльку, — сказав професор Саммерлі.

І з цього часу ми ніколи не лягали спати без охорони.

Вранці причина шалених лементів, що розбудили нас, роз’яснилася. Прогалина, де ми бачили ігуанодонів, стала ареною справжнього бойовиська. Дивлячись на ці калюжі крові і величезні шматки м’яса, розкидані по зеленій траві, можна було припустити, що тут полягло чимало звірів, але при ближчому розгляді всі ці рештки виявилися частиною туші одного ігуанодона, роздертого на клаптики іншим звіром, якщо не більшим, то напевно лютішим.

Обидва професори поринули в наукову суперечку, ретельно оглядаючи кожний шматок, що мав мітки безжалісних іклів і величезних пазурів.

— Робити зараз які-небудь висновки передчасно, — сказав професор Челленджер, дивлячись на шматок білуватого м’яса, що лежав у нього на колінах. — Судячи з деяких даних, нападаючим був тигр із шаблеподібними іклами[46]. Кістяки таких тигрів знаходять серед конгломератів[47] у печерах, але звір, якого ми бачили на власні очі, набагато більший і схожий скоріше на плазуна. Я особисто схильний думати, що це був аллозавр.

— Або мегалозавр, — сказав Саммерлі.

— Може бути. Тобто, будь-який з великих хижих динозаврів[48]. Серед них трапляються найстрашніші чудовиська, що коли-небудь опоганювали нашу земну кулю або служили прикрасою музеїв. — Челленджер зареготав над власним дотепом. Володіючи досить примітивним почуттям гумору, він радів кожному своєму жартові, навіть найгрубішому.

— Чим менше ми шумітимемо, тим краще! — різко осадив його лорд Джон. — Звідки нам знати, хто тут вештається поблизу? Якщо цей молодчик надумає повернутися сюди снідати і наскочить на нас, тоді буде не до сміху. До речі, що це за пляма?

На лускатій тьмяно-чорній шкірі ігуанодона трохи вище від плеча ясно виступала темна наліпка, схожа кольором на асфальтову. Ніхто з нас не міг визначити цю пляму, хоч Саммерлі згадав, що два дні тому він бачив таку ж саму на одному з молодих ігуанодонів. Челленджер сидів надутий і зберігав багатозначне мовчання, виражаючи всім своїм виглядом: от знаю, та не скажу! Лордові Джонові не залишалося нічого іншого, як звернутися з тим самим питанням безпосередньо до нього.

— Якщо ваша милість дозволить мені відкрити рота, я буду щасливий висловити свою думку, — уїдливо проговорив Челленджер. — Мені вперше в житті доводиться вислуховувати такі нотації. Я не підозрював, що без вашого дозволу не можна навіть посміятися з найневиннішого жарту.

І тільки після того, як лорд Джон приніс свої вибачення нашому вразливому другу, той зволив змінити гнів на милість. Коли ж хвилювання його остаточно вляглося, він