Небо сингулярності - Чарлз Строс

Ґергард Фон Бек, Громадянин та очільник місцевого управління Куратора, понуро гойднув головою:

— На південному березі нові заворушення; битися з гвардійцями, коли я туди їх послав, не стали. В казармах поки що зберігається бойовий дух. Відрізано Молінськ — за весь минулий день звідти ні вісточки. А вертоліт, який ми туди відправили на розвідку, не вернувся. По всьому місту казяться демреви. Від них не відстають і радикали. Я був спробував узяти під варту традиційних підозрюваних, але там уже проголосили створення Екстропійних совєтів і не йдуть на співпрацю. Найнебезпечніші елементи забарикадувалися на Зерновій біржі, за дві милі звідси. Там тривають постійні збори комітету, який щогодини видає один революційний маніфест за іншим. Заохочують народ вступати в зносини з ворогом.

— Чому ви не вивели війська? — прогримів Політовський.

— Бо нам заявили, що вони мають атомну зброю. І якщо ми висунемо солдатів, то… — Фон Бек стенув плечима.

— Он як! — губернатор тужливо погладив свої моржеві вуса і зітхнув. — Командоре Яначек, що в нас на флоті?

Яначек підвівся. Високий, стурбований на вигляд офіцер військового флоту переживав чи не більше від звично стриманого Фон Бека.

— Після катастрофи «Сахаліна» врятувалося дві капсули. Ми вже дістали їх обидві та провели допит усіх, хто вижив. Складається враження, «Сахалін» підійшов до більшого корабля нападників і висунув вимогу негайно зійти з низької орбіти та допустити на борт представників митниці. Неприятель нічого не відповів, тому «Сахалін» ліг на курс перехоплення. А от що сталося далі, ми не геть розуміємо. Офіцерів із містка не вижило нікого, тому маємо фрагментарні та суперечливі рапорти, із яких виходить, ніби есмінець зазнав зіткнення із якимсь чужорідним об’єктом, що з’їв наш корабель.

— З’їв?

— Так, ваша високосте, — заледве зглитнув Яначек. — Заборонені технології.

Політовський сполотнів:

— Бормане?

— Так, ваша високосте? — ад’ютант у кріслі поруч нашорошив вуха.

— Цілком очевидно, що з наявними силами нам не владнати ситуації, яка склалася і тепер потребує залучення зовнішніх ресурсів. Скільки акаузальних мегабітів зараз має головпоштамт для телеконференції зі столицею?

— Емм… еквівалент п’ятдесятихвилинного за тривалістю сеансу, пане. Новий пакет сплутаних кубітів для зв’язку між нами та Новою Прагою очікуємо за півтора року наступним рейсом прямоточника. Якщо дозволите, пане…

— Кажи.

— Можна лишити НЗ, еквівалентний хвилині зв’язку, хоча би для текстових повідомлень? Я цілком свідомий, що в нас надзвичайна ситуація, та якщо ми повністю використаємо поточний пакет, то зможемо зв’язатися зі столицею тільки після прибуття наступного рейсу. І з усією повагою до командора Яначека, я не впевнений, що флот здатний забезпечити ефективне сполучення за допомогою своїх авізо.

— Виконуйте. — Політовський розправив плечі: — Але не забувайте — тільки одну хвилину. Решту наказую витратити для телеконференції з Його величністю за першої ж нагоди для них. Організацію зв’язку покладаю на вас, повідомте мене, коли все буде готове. О, коли вже тут зібралися всі, — він подався вперед і похапцем вліпив кривий підпис на конверті з портфеля. — Владою, даною мені Господом Богом та Його величністю, я оголошую цим указом воєнний стан … з ким у біса ми хоч воюємо?

Фон Бек прокашлявся:

— Здається, вони називають себе Фестивалем, ваша високосте. На жаль, в усьому іншому, що стосується цієї справи, ми некомпетентні. А відповідь на запит в архів управління Куратора прийшла порожня.

— Чудово. — Борман передав Політовському записку, і губернатор встав. Усі підвелися.

— Панове, вітаймо Його імператорську величність!

Зібрання підхопилося на ноги, і всі як один в очікуванні звернули свої погляди на стіну нарадчої кімнати.

Буря
збирається

— Можна хоча би спитати, в чому мене обвинувачено? — поцікавився Мартін.

В задушливому повітрі кабінету сонячне світло криво пробивалося крізь люк на стелі, перетворившись на сріблясте пруття: Мартін спостерігав за танцем сузір’я пилинок, на фоні якого бовваніла довгаста й гостра голова Громадянина. По важкому пергаментному аркушеві офіційного документа рипіло перо, а ще його помічник скреготів коліщатками настільної аналітичної машини, заводячи її механізм. Більше жодних звуків. У кабінеті смерділо оливою та затхлим присмаком страху.

— То мене в чомусь обвинувачують? — наполягав Мартін.

Громадянин не звертав на нього уваги, знову схилившись над своїми бланками. Його молодий помічник, закінчивши рутинні обов’язки, заходився вивантажувати рулон паперової стрічки з машини.

Мартін підвівся:

— Якщо мене ні в чому не обвинувачують, то не бачу сенсу тут лишатись.

Цього разу Громадянин Куратор гнівно зиркнув на нього:

— Сядьте! — гаркнув він.

Мартін сів.

Десь там надворі, за люком, стояв сонячний квітневий полудень, куранти святого Михаїла щойно відбили чотирнадцяту годину, а на площі П’ятьох кутів знаменитий Симулякр Герцогині взявся виконувати свою смикану пантоміму без кінця і краю. Мартіна гризла нудьга. Йому важко було адаптуватися до ритму життя в Новій Республіці, вдвічі складніше ставало тоді, коли доводилося мати справу з конторською тяганиною. Чотири місяці, чотири смердючі місяці, він сидів на цій планеті, виконуючи роботу, що мала зайняти десять днів. Мартін навіть засумнівався, чи побачить іще коли-небудь Землю, перш ніж сконає від старості.

Насправді, він так знудився в очікуванні допуску до роботи, що вранішній виклик у кабінети за залізним фасадом Василіска його аж порадував. Хоч щось порушить монотонність днів. Ні, він не почав затинатися від панічного страху, який умить опанував би будь-ким із громадян Нової Республіки за такої зустрічі. Врешті-решт, чим йому, інопланетному інженеру, що мав залізобетонний контракт з Адміралтейством, могло загрожувати управління Куратора? Ніхто