Небо сингулярності - Чарлз Строс

стояв Півострівний експрес. Чоловік іще не міг розслабитися, тому, піднімаючись у вагон, озирнувся навсібіч. Він був за чверть кілометра від велетенського локомотива, але все одно не ближче ніж пів кілометра від жалюгідного хвоста поїзда з вагонами четвертого класу та поштою. Шикарний у форменому темно-зеленому фраку із золотими позументами стюард уважно вивчив проїзний документ Мартіна і провів його в купе на другому поверсі. Тут його зустріли синя оббивка крісел, панелі зі старого дубу, мідна із золотим листям фурнітура та мармурова стільниця. А ще — дзвіночок, покалатавши в який, можна було викликати провідника. Купе більше нагадувало кімнату для курців у готелі, ніж будь-що, пов’язане із громадським транспортом.

Тільки-но стюард вийшов за двері, Мартін відкинувся на спинку глибокого м’якого сидіння, розсунув фіранки на вікні, за яким відкрився вид на арки й контрфорси вокзалу, та розгорнув свого персонального асистента в режимі блокнота. Незабаром поїзд ледве смикнувся і рушив від станції. Мартін не міг відвести очей від пейзажу за вікном.

Нову Прагу збудували трохи вище за течією понад припливним естуарієм ріки Вис, і над рівнинним містом по-справжньому панував тільки Василіск, збудований на вивітреному граніті вулканічної голки. Низовиною потяг їхатиме тільки на одному реакторі, другий доведуть до критичного стану лише у відногах Апеннін, гірського хребта, що відділяв прибережний півострів від глибинних районів Нової Австрії. За ним експрес шість годин нестиметься по ідеальній прямій, поки, здолавши сотні пустельних кілометрів, не зупиниться біля основи орбітального ліфта в Кламовці.

Вид із вікна буквально вбирав очі. Мартін заледве стримувався у благоговінні перед тим, що бачив. І хоча він неохоче визнавав це, але його рід занять із невпинним пошуком свіжих вражень та краси, якою можна було потайки насолоджуватися, трохи нагадував туризм. На Землі нічого подібного не лишилося. Шалений лет двадцятого сторіччя та події, які настали в двадцять першому після Сингулярності, спотворили ландшафти всіх індустріалізованих країн. Навіть після катастрофічного скорочення населення відкритих пейзажів сільської місцевості вже було не знайти. Ні тобі ферм, ні живоплотів, ні охайно спланованих хуторів. Принаймні таких, щоб водночас не ловити поглядом випадкову монорейку, аркологію, радіоактивну зону або химерні горби Останньої Структури. Рівнинна місцина, якою котився Півострівний експрес, нагадувала картинки доіндустріальної Англії з її буколічним світом пунктуальних поїздів під сонцем, що ніколи не сідало в межах імперії.

Однак мандрівка поїздом досить швидко набридає, і вже за пів години, коли експрес нісся по долинах відтінку сталі й міді, Мартін повернувся до книжки. Вона його захопила настільки, що він практично не помітив, як відчинилися та зачинились двері і перед ним вмостилася та прочистила горло абсолютно незнайома жінка.

— Перепрошую, — підвів він погляд, — а ви точно не помилилися номером купе?

— Точно, — кивнула вона. — Я індивідуальне собі не замовляла. А ви?

— Здається… — Мартін поліз у кишеню по квитки. — А… бачу.

Чоловік про себе вилаяв консьєржа, вимкнув навпомацки асистента і поглянув на супутницю.

— Мені здавалося, я викупив усе купе, але бачу, що помилився. Будь ласка, прийміть моє вибачення.

Жінка граційно кивнула. В неї було довге чорне волосся, зібране в ґульку, високі вилиці і карі очі. За тутешнім світським стандартом її синя сукня виглядала дорого й просто. Можливо, якась домогосподиня середнього класу, припустив він, хоча досі часто помилявся, коли намагався оцінити чийсь соціальний статус у Новій Республіці. Він навіть не міг прикинути її вік: забагато макіяжу, тугий корсет, рясні спідниці, буфи — столична мода означала відмінне маскування.

— Вам далеко? — запитала вона з приязною посмішкою.

— До самої Кламовки. І потім — на орбітальний ліфт, — явно здивувався він такому неприкритому допиту.

— Дивовижний збіг обставин. І мені туди. Вибачте, що питаю, але я ж не помилилася? Ви не місцевий?

Здавалося, вона випромінює щиру зацікавленість, але Мартінові це більше скидалось на пряме втручання в його особисті справи.

— Ні, не місцевий.

Він знову розгорнув блокнот і вдав, ніби по вуха занурився в читання, але його небажана попутниця мала інші плани.

— З вашого акценту навіть зрозуміло, що ви не з цієї планети. Ще й подорожуєте на адміралтейську верф. Може, скажете, яке вам до неї діло?

— Не скажу, — відповів лаконічно і знову втупився в персонального асистента. Він не одразу зауважив, що як мінімум для свого соціального класу жінка надто прямолінійна, від чого Мартін занервував, у нього ввімкнулися внутрішні сирени. Тут щось не так. «Невже провокаторка?» — подумалося. Чоловік не збирався давати охранці нових приводів, бо хотів, щоб там думали, ніби він засвоїв урок і виправився.

— Хмм, коли я ввійшла, ви читали трактат про алгоритми корекції релятивістського розфазування синхросигналів при їх застосуванні до архітектури компенсаторів у двигунах сучасних зорельотів. Значить, ви інженер, законтрактований Адміралтейством для технічного обслуговуванням флоту.

Вона вищирилася, і її вираз збентежив Мартіна: білі зуби, багряні губи і манери нагадали йому рідний дім, де жінки — не просто вихована біжутерія на генеалогічному дереві:

— Я права?

— Я нічого не коментуватиму. — Мартін знову закрив блокнот і люто зиркнув на неї. — Хто ви і чого вам треба?

Соціальне програмування, яке він засвоїв у цій подорожі по Новій Республіці, забороняло такі грубощі в присутності дам, та позаяк вона аж ніяк не була однією з них, так само, як він не представляв дрібнопомісне дворянство Нової Республіки, його можна було послати під три чорти.

— Мене звуть Рейчел Мансур. У мене справи на флотській верфі, які, можливо, перетинаються з вашою роботою. Я можу помилятися (в такому