Глибокий мінус - Володимир Дмитрович Михайлов

— Ну, припустимо, ви знаєте. Але це й усе, що я побачив. Ні через відеоприймачі, ні в інфрачервоному діапазоні я не зміг побачити нічого, крім короткочасного, майже миттєвого затемнення деяких зірок. Потім я знову запустив двигуни, обійшов увесь район катастрофи і, нічого не виявивши, повернувся додому. І тільки там, опрацьовуючи записи дельтавізорів, на які під час польоту я не звернув уваги, бо, на мою думку, вони ніяк не могли мені допомогти в даному разі, — опрацьовуючи їхні записи, я розгледів Журавлів.

Це були широкі чорні полотнища — абсолютно чорні, вони, очевидно, поглинали всю енергію, яка падала на них, і через те бачити їх було неможливо: вони нічого не відбивали, жодного кванта. Тільки дельтавізори побачили їх; можливо, вони випромінюють дельта-кванти.

Абсолютно чорні були вони і немовби двомірні — здавалося, вони зовсім не мали товщини. Площа кожного з них дорівнювала десяткам, а може й сотням квадратних метрів, а можливо й тисячі — точніше визначити дельтавізори не змогли, не дали навіть порядку величини. І вони летіли ключем; зрештою, може й конусом, дельтавізори не давали тоді стереозображення. З їх записів ми на Землі зробили фільм. Ми — я і товариші по Московському Зоряному — дивилися його багато разів, намагаючись зрозуміти, що ж таке Ці полотнища, які затуляли зірки. Вдалося визначити їхню швидкість; виявилось, що вони летіли з прискоренням. Встановили й напрямок їхнього польоту, та, оскільки швидкість була змінною, орбіту обчислити не вдалося. Це було все.

Отак ми вперше зустрілися з Чорними Журавлями Всесвіту. Так їх тоді назвали — за колір і за схожий на ключ стрій. Вони летіли, немов живі. До речі, ви ж ніколи і не бачили живих.

Кленов замовк. Ігор чекав, не наважуючись порушити цю мовчанку: йому хотілося, щоб старий розповідав далі, і він розумів, що одне недоречне слово змусить знову надовго поринути в мовчання Найстарішого, який уже давно довів, що вміє мовчати.

— Це й була загадка, яку залишив друг, — сказав Кленов, і в його голосі неждано прозвучала іронія — мабуть, вона стосувалася власної, дещо незрозумілої балакучості, а може, просто служила засобом для того, щоб не виказати своїх почуттів. — Таємниця загибелі, як говорили колись. Було створено багато теорій, висловлено купу гіпотез… Безперечним лишалось одне: саме вони, Журавлі, й були вбивцями.

— Невже вони?..

— Та ні… Ну, я не точно висловився… Звісно, не вони; вбивцею у більшості таких випадків буває наше власне незнання законів природи. Але людина не може звинувачувати себе в тому, що вона чогось ще не знає: якби вона робила це, людство було б вічно винувате. Адже й життя, і смерть кінець кінцем — також багато в чому наукові проблеми.

— Біологія… — почав було Ігор, та Кленов перебив:

— Хоч би як там було, саме дельта-поле, яке випромінювали Журавлі, призводило — це вдалося довести незаперечно — до того, що генератори вибували з-під контролю. Журавлі були вбивцями — як блискавка, що спалює будинок з людьми. Це — не земні журавлі, яких ви не бачили.

— Бачив, — сказав молодий. — Я ж біолог.

— Авжеж… Біологія — широка наука. До речі, я так остаточно й не зрозумів, навіщо ви, біолог, подалися у простір зі мною на цьому кораблі?

— З цілої низки міркувань, — помовчавши, відповів співбесідник. — А ви впевнені, що ваші нинішні дельта-генератори не підвели б, якби відбулася зустріч із Журавлями?

— Ці не підведуть, не бійтеся. А взагалі вам би летіти на планети, де є робота з вашої галузі, а не сидіти в кабіні з таким старим відлюдником, як я. Якщо тільки ви біолог, а не психіатр чи щось подібне (молодий захитав головою, Кленов посміхнувся). Я запитую не просто з цікавості, мені треба знати це перед тим, як я розповім вам ще дещо.

— Я користуюся вашими генераторами, — сказав Ігор. — Вони — найпотужніші, а мене цікавить вплив такого потужного дельта-випромінювання на деякі форми життя. Це становить інтерес.

— Ага… Ну, що ж, це справді може бути цікаво. Я не спитав у вас про це раніше. Ну, нічого. Так що вам ще розповісти?

— Ще про Журавлів.

— Вам не слід цікавитися ними. Якщо навіть вони нам трапляться, вам від цього легше не стане. Адже Журавлі, незважаючи на назву, — не живі істоти.

— Я розумію. А що вони, по-вашому?

Старий осудливо похитав головою.

— Є тільки одна варта уваги гіпотеза. Вам, як видно, невідома… Вона припускає, що ці Журавлі — не що інше, як колосальної потужності згустки поля. Ці поля мають таку потужність, що ніякий захист раніше не витримував.

— А цей корабель?

— Цей корабель споряджав я сам. Я, Найстаріший, як мене називають. Еге ж, мене називають Найстарішим, бо після того випадку я вирішив, що моє життя буде присвячене Журавлям: їх вивченню і…

— І? — спитав юнак.

Але Кленов мовчав, напружено вдивляючись в білясте сяйво екрана.

— Га? Ні, здалося… І використанню, авжеж. Зізнайтеся, вам спало на думку щось зовсім інше?

Ігор кивнув. Найстаріший несподівано розсміявся дрібним смішком, який дивно не пасував до його огрядної моложавої постаті.

— Ні. часові уявлення у вас напевне зміщені. Зізнайтеся, адже я здаюся вам ледве не сучасником Джордано, не корабля, а мислителя, га?

Юнак кивнув, і Кленов знову задоволено засміявся. Потім він сказав:

— Ну, це дурниця — на щастя чи на жаль. Ні, мені не спадало на думку про таку помсту — знищення. Звичайно, коли б я був сучасником Джордано… Певна річ, я хотів відплатити за друга. Та єдина помста природі — це пізнання її таємниць. Єдина, гідна людини. А як ви гадаєте?

— Так само.

— Ну, от бачите, незважаючи на різницю у