Глибокий мінус - Володимир Дмитрович Михайлов
«Джордано» наздогнав товариша через десять годин — якраз вчасно, щоб з безпечної дистанції побачити, як темне тіло зорельота раптово перетворилося на яскраву зірку.
* * *
— Вам траплялося спостерігати анігіляційний вибух у просторі? — запитав Найстаріший. — Ні? І не треба. Це невесело-особливо, коли вибухає корабель, а на кораблі летіла… летів ваш друг. Це було нестерпне голубе сяйво. Воно тривало всього лиш частку секунди: від надмірного навантаження вимкнулись запобіжники відеоприймачів. Але й за цю долю секунди я встиг осліпнути, очі мої наповнилися слізьми. Втім, це не тільки од світла…
Ігор хитнув головою.
— Треба було заздалегідь ввімкнути фільтри оглядоприймачів, — кинув він.
— Звісно, заздалегідь, — пробурмотів Кленов і змовк.
Він знову заглибився у вивчення порожнього екрана, час від часу злегка торкав ручки наладки. Ігор зітхнув і вийшов з рубки. Білий широкий коридор — не коридор, а зал для прогулянок — вів повз каюти, яких, по суті, не було. За їх тонкими перегородками стояли тільки могутні генератори дельта-поля. Це через них він затратив стільки зусиль, щоб потрапити саме на корабель Кленова. Найстарішого. Діло варте того. Найсильніші на Землі дельта-генератори. А старий знову замовк. І, мабуть, надовго. Колись і він наполегливо шукав нове — і знаходив. Чим би його зайнятися до чергового ввімкнення генераторів?
Ігор взяв у каюті дві ракетки й повернувся в рубку через салон. Телефон у салоні мовчав. Старомодний телефон, без екрана. Старий звик до такого.
В рубці старий сидів у кріслі. Він наспівував щось старовинне. Співав він погано, голос його хрипів, та, мабуть, йому подобалося чути себе. Ігор з притиском зачинив двері — Кленов не оглянувся. Екран освітлював його чоло, розсічене впоперек зморшкою, старомодний комірець у вирізі комбінезона, гладенько поголені щоки. Ігор згадав, що він ще не встиг підстригтися. Власне, він не дуже вже розумівся на налагодженні побутового комбайна, та комбайн, напевне, й не вмів стригти, як годилося нині.
— Найстаріший, в коридорі можна чудово зіграти в теніс. Ходімо, га? На Землі я грав кожного вечора.
Старий не удостоїв його відповіддю, тільки зачудовано підвів брови. Молодий зітхнув, всівся на стільчику біля фільмотеки і поволі присунув до себе каталог.
— Треба вміти чекати, — раптом заговорив Кленов. — Ось я вмію чекати. Що ви знаєте про Журавлів Всесвіту? Нічого? Так, нічого, але набагато більше, аніж знав у той час хтось із нас, бо ви ж знаєте, що вони існують, а ми того не знали.
«Согдіана» перетворилася на випромінювання. Це був не перший випадок вибуху корабля у просторі, але єдиний, коли комусь пощастило спостерігати такий вибух. Причини вибуху були невідомі — адже й тоді вже не було випадків, щоб механізми відмовляли в роботі. Згадайте — ах, так, ви не можете того пам’ятати, а я можу, — що польоти до інших систем були дозволені тільки тоді, коли першу проблему зореплавання було розв’язано.
— Швидкість, — вставив Ігор. Він не міг утриматися, щоб не вставити слова.
— Чому швидкість? Це тепер, а я кажу про те, що було тоді. Тоді першою проблемою була абсолютна надійність. Так ось, учені припустили наявність у просторі локальних полів невідомого походження, які своєю дією паралізували роботу захисних полів двигунів і контейнерів з АР — антиречовиною. А після «Согдіани» стало ясно, що це — дельта-поле.
— Це була ваша гіпотеза… — сказав Ігор.
— Молодь так часто плутає мене з моїми побратимами. Вигадують легенди. Тоді я не був справжнім ученим. Я тільки випробовував «Джордано». А ця гіпотеза в загальному вигляді виникла ще раніше… Одне слово, коли очі мої знову змогли розгледіти що-небудь, дивишся вже було ні на що. І ось і оді я побачив їх.
Ви бачили, як летять журавлі? Ключем, чи не так? Зрештою, ви могли цього й не бачити, адже журавлів на Землі тепер мало — боліт нема. Допіру ви сказали про журавлів просто так, аби кинути слово. Так ось, журавлі летять ключем. І я побачив на екранах ключ.
Старий замовк. Земні журавлі — осіння прозора жовтінь, сиві од приморозків луки і крилатий ключ у вишині, який щоразу відносить з собою щось велике — рік життя. Земля нашої юності, Земля, якої більше нема, але яка все приходить і приходить у снах і стискує груди солодкою тугою. Дивно: не лише вся маленька Земля відома тобі — поїздив, об’їздив усю, і в просторі ти давно — вдома, і на інші планети ступала нога, а батьківщиною лишається маленький клаптик землі, землі нашої юності, і рідними — земні журавлі в небі…
— Так, багато які птахи летять ключем, — сказав Ігор. — Це описано вже дуже давно. Отож, ви побачили на екранах ключ…
— Власне, це було трохи не так, — уточнив Найстаріший. — Я не побачив нічого, лише помітив, що раптом зникли деякі зірки. Потім вони з’явилися знову. Чим було викликане це затемнення, я не знав. Та, слово честі, мені здалося, що сам простір на місці вибуху розірвався на шматочки і тепер поволі склеювався. Скажу відверто, я не здивувався б, якби це виявилося дійсно так, хоч сама думка про те, що простір може рватися, була безглузда. Я не здивувався б, бо відчув: це був дотик до чогось нового, невідомого, таємничого… Знаєте, буває таке відчуття. Хоч ви, мабуть, не знаєте.
— Я знаю, — промовив Ігор. — Я знаю…
Він знав. Варто тобі зайти до лабораторії когось із твоїх друзів, знайомих чи незнайомих, і по збуджених обличчях, по щасливих очах, які бачать щось, чого не бачать інші, ти розумієш: вони доторкнулися до невідомого. Земля — тобі знайома ще така мала частина її, а
