Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс
Він хотів було заговорити, але стримався.
Знову спробував озватися і знову спинився.
Нарешті йому вдалося щось із себе видобути.
– Е... – вимовив він і прокашлявся.
– Скажіть... – він знову відкрив рота і нервувався так, що усі повернулися і подивилися на нього, як на диво.
Кутиком ока він глипнув на екран, на якому було видно, як насувається жовта брила.
– Скажіть, – почав він знову, – чи не казав вам комп’ютер, чим він зараз зайнятий? Мені просто цікаво...
Усі не зводили з нього очей.
– Ну, я... справді, я запитую просто так.
Зафод простягнув руку і вхопив Артура за комір.
– Що ти з ним зробив? – видихнув він прямо в обличчя Артурові.
– Та, – відповів Артур, – нічого особливого. Справа в тім, що, як я гадаю, недавно він намагався подумати над тим, як...
– Ну?!
– ...приготувати чай.
– Усе правильно, друзі, – несподівано проспівав комп’ютер. – Я оце зараз мізкую над цією проблемою, і вона, мушу зізнатися, ого-го, непроста. Незабаром повернуся до вас. – І знову замовчав, наче в рота води набрав. За напругою його мовчання могло зрівнятися тільки з мовчанкою трьох людей, які стояли, втупивши очі в Артура Дента.
Немов для того, щоб зняти напругу, саме в цей момент вогони відкрили вогонь.
Зореліт здригнувся, в його відсіках загриміло. За бортом під обстрілом дюжини 30-Мегадошкульних стовідсотково вбивчих фотразонних гармат затріщало дюймове захисне поле зорельота. Виглядало на те, що довго воно не витримає. На думку Форда Префекта, залишилося не більше чотирьох хвилин.
– Три хвилини й п’ятдесят секунд, – повідомив він невдовзі.
– Три хвилини й сорок п’ять секунд, – додав він через відповідний проміжок часу і бездумно торкнувся пальцями кількох непотрібних перемикачів, недобрим оком окинувши Артура.
– Отож тобі до смерті захотілося чаю? – сказав він. – Три хвилини і сорок секунд.
– Припини цей відлік! – процідив Зафод.
– Гаразд, – відповів Форд Префект, – через три хвилини і тридцять п’ять секунд припиню.
На борту вогонського корабля не тямився від здивування Простетник Вогон Джелтц. Він очікував усього чого завгодно: тривалої погоні, захоплюючого застосування буксирних променів, він думав, що скористається спеціально встановленим Субциклічним певнотроном нормальності, який нейтралізує дію Двигуна нескінченної непередбаченості “Золотого серця”. Однак Субциклічний певнотрон залишався вимкнутим, бо зореліт “Золоте серце” не рушався з місця і не чинив ніякого опору.
Дюжина 30-Мегадошкульних стовідсотково фотразонних гармам і далі вела вогонь, а зореліт, “Золоте серце” не рушався з місця й не чинив ніякого опору. Щоб переконатися, чи не йдеться тут про якісь хитромудрі трюки, вогон застосував можливі прилади, які були в його розпорядженні, але не виявив і найменшого сліду хитрощів.
Звичайно, він аж ніяк не міг підозрювати про чай.
Не міг він знати і того, як саме проводить останні три хвилини і тридцять секунд свого життя команда “Золотого серця”.
Для Зафода Бібльброкса назавжди залишилося таємницею, чому саме у цю хвилину йому спало на думку провести спіритичний сеанс. Очевидно тому, що смерть уже чигала на них. Але ж її слід було уникнути, а не розпатякувати про неї.
Може статися, той жах, що його пережив Зафод перед близькою перспективою приєднатися до своїх покійних предків, наштовхнув його на думку, що ті, напевно, жахаються не менше за нього і, більше того, здатні щось вдіяти, щоб відкласти це сімейне свято єднання.
Або ж то могла бути одна з тих химерних підказок, що час від часу вигулькували на поверхні з темної частини його свідомості, яку він Бог зна як відімкнув ще до свого обрання президентом Галактики.
– Ти хочеш побалакати з прадідусем? – здивувався Форд.
– Угу.
– Чи варто займатися цим саме зараз?
Кораблем і далі тіпало, не вщухав грюкіт. Піднімалася температура. Тьмяніло світло – уся енергія, якої не потребував комп’ютер для роздумів про приготування чаю, перекачувалася у силове поле, яке швидко виснажувалося.
– Угу, – підтвердив Зафод. – Знаєш, Форде, я думаю, що, можливо, йому буде під силу врятувати нас.
– Ти впевнений, що ти думаєш? Уважно підбирай слова.
– Ти можеш порадити щось інше?
– Ну, я...
– Гаразд, усі ви ставайте навколо центральної панелі управління. Бігом. Ну ж бо! Тріліан, Мавпоподібний, Жвавіше!
Розгублені, вони зібралися навколо центральної панелі, посідали у крісла і, почуваючи себе несусвітніми ідіотами, побралися, за руки. Своєю третьою рукою Зафод вимкнув світло.
На кораблі запанувала темрява.
А за бортом ревли громоподібні стовідсотково вбивчі гармати, шматуючи силове поле.
– Зосередьтеся, – прошипів Зафод. – і повторюйте подумки його ім’я.
– Яке? – запитав Артур.
– Зафод Бібльброкс Четвертий.
– Як?
– Зафод Бібльброкс Четвертий, Зосереджуйтеся!
– Четвертий?
– Ага. Слухай, я – просто Зафод Бібльброкс, мій батько – Зафод Бібльброкс Другий, мій дідусь – Зафод Бібльброкс Третій...
– Не може бути.
– Трапився нещасливий випадок із контрацептивами і машиною часу. А зараз усім зосередитися!
– Залишилося три хвилини, – повідомив Форд Префект.
– І чому ми зараз цим займаємося? – поцікавився Артур Дент.
– Замовкніть, – запропонував Зафод Бібльброкс.
Тріліан промовчала. “Що тут ще, подумала вона, скажеш?” У рубці світилися тільки два тьмяно-червоні трикутнички у протилежному кутку, де, спершись на стіну, сидів Марвін – Параноїдальний Андроїд, забутий усіма, не звертаючи ні на що уваги, весь занурився у свої власні дуже невтішні думки.
Чотири фігури застигли навколо центральної панелі управління, намагаючись відігнати від себе подалі жахливі здригання зорельоту і страшенний рев, що луною докочувався до них.
Вони стали зосереджуватися.
Вони все дужче зосереджувалися.
А потім ще дужче.
Минали секунди.
На чолі у Зафода Бібльброкса виступили краплини
