Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс
Вважалося, що вона виготовляє напої усіх можливих ґатунків, підбираючи їхній склад згідно зі смаками й метаболізмом кожного, хто бажав скористатися її послугами. Втім, після випробування Артур переконався, що вона незмінно видавала пластикову чашку з рідиною, яка майже, але не зовсім, повністю була несхожою на чай.
Він спробував знайти спільну мову з машиною.
– Чаю, – сказав він.
– Діліться з іншими і насолоджуйтесь, – відповіла машина і видала ще одну чашку нудотливого пійла. Він викинув її в урну.
– Діліться з іншими й насолоджуйтесь, – стояла на своєму машина і приготувала ще одну порцію.
“Діліться з іншими й насолоджуйтесь” – це гасло процвітаючого Департаменту скарг корпорації “Сіріус кібернетікс”, який зараз займає значні ділянки суходолу на трьох середнього розміру планетах і залишається єдиним підрозділом корпорації, який за останні роки давав постійні прибутки. Це гасло викладене – а радше, було викладене – велетенськими сяючими літерами, кожна висотою три милі, неподалік від космопорту Департаменту скарг на планеті Ідракс. На жаль, вони виявилися такими важкими, що невдовзі після спорудження напису фундамент під літерами подався і вони провалилися майже на половину своєї висоти, зруйнувавши кабінети багатьох молодих і талановитих співробітників департаменту – тепер уже покійних.
Те, що залишилося від літер на поверхні, місцевою мовою означає “Поцілуй мене десь” і більше не підсвічується вночі. Хіба що під час особливо урочистих оказій.
Артур викинув шосту чашку помиїв.
– Послухай-но, ти, машино, – сказав він. – Ти твердиш, що можеш синтезувати будь-який існуючий напій. То чому ж ти постійно пропонуєш мені одне й те ж відразливе пійло?
– Згідно з даними про поживність і смачність, – пробурмотіла машина.
– Діліться з іншими й насолоджуйтесь.
– Воно ж гидотне на смак!
– Якщо ви отримали насолоду від цього напою, – продовжувала торохтіти машина, – чому б не запропонувати його друзям?
– Бо я не хочу їх втратити, – в’їдливо відповів Артур. – Постарайся втямити, про що я тобі говорю. Цей напій...
– Цей напій, – радісно підхопила машина, – підібраний індивідуально для вас згідно з вашими потребами з огляду на поживність і смачність.
– Ага, розумію, – сказав Артур. – Тобто у мене смак мазохіста? Так?
– Діліться з іншими й насолоджуйтесь.
– О, щоб тебе заткнуло.
– Більше нічого не бажаєте?
Артур вирішив, що краще здатися.
– Ні, – відповів він.
Але потім передумав: нехай йому грець, не буду піддаватися.
– Бажаю, – рішуче сказав він, – ти послухай. Це дуже просто... мені тільки потрібна... чашка чаю. І ти мені його приготуєш. Помовч і послухай.
Він сів. Він розповів Поживноматові про Індію, він розповів машині про Китай, розповів їй про Цейлон. А ще про листочки, що висихають на сонці. Розповів він і про срібні чайнички. Про післяобіднє чаєпиття в літньому саду. Про те, що слід спершу подавати молоко, не доводячи його до кипіння. Він навіть переповів (щоправда, дуже стисло) історію Іст-Індійської компанії.
– Оце воно таке? – озвався Поживномат, коли розповідь закінчилася.
– Так, – відповів Артур, – це те, що я хочу пити.
– Вам потрібен смак листочків, зварених у воді?
– Ну, так. З молоком.
– Вичавленим з корови?
– Ну, якщо можна так сказати, я гадаю...
– Але для цього мені потрібна допомога, – по-діловому відповіла машина.
У її голосі уже не чулося привітного щебетання – справа перш за все.
– Гаразд. Що мені робити? – запитав Артур.
– Ви вже зробили достатньо, – проінформував його Поживномат.
Машина викликала корабельний комп’ютер.
Поживномат розповів комп’ютерові про чай. Комп’ютер повагався, потім під’єднав свої логічні схеми до Поживномата, і вони обидва занурилися у похмуру мовчанку.
Якийсь час Артур спостерігав і прислухався, але більше нічого так і не дочекався.
Потім він гримнув по машині кулаком, але і це не допомогло.
Врешті-решт йому набридло і він подався до рульової рубки.
У порожньому просторі непорушно застиг зореліт “Золоте серце”. Навколо поблискували мільярди світлячків Галактики. А до корабля скрадався бридкий, брудно-жовтий неоковирний корабель вогонів.
РОЗДІЛ 3
– Чи, бува, не має хтось чайника? – спитав Артур, зайшовши до рульової рубки. Його одразу зацікавило, чому Тріліан кричить на комп’ютер, щоб той озвався до неї, чому Форд гамселить по ньому кулаками, а Зафод копає його ногою, і чому на оглядовому екрані з’явилася якась жовта незугарна брила.
Він поставив порожню чашку, яку приніс із собою, й підійшов ближче.
– Привіт, – несміливо озвався він.
У цю хвилину Зафод кинувся до вкритих полірованим мармуром панелей, де містилися засоби управління звичайним фотонним двигуном. Від доторку його пальців матеріалізувалися ручки та кнопки, і він спробував увімкнути ручне управління. Він тиснув на кнопки, смикав за ручки, тицяв пальцями й лаявся. Фотонний двигун несміливо здригнувся і знову завмер.
– Щось сталося? – поцікавився Артур.
– Хе, чи ви чули таке? – пробурмотів Зафод; кинувшись до панелі ручного управління Двигуном нескінченної непередбаченості. – Мавпоподібний заговорив!
Двигун непередбаченості двічі пискнув і теж затих.
– Такого ще не знала історія, хлопці, – сказав Зафод і копнув Двигун непередбаченості, – мавпа, яка говорить!
– Якщо ви чомусь не в дусі... – почав був Артур.
– Вогони! – обірвав його Форд. – Нас атакують!
Артур вигукнув затинаючись:
– Ну, то що ви тут робите? Давайте рушати звідси!
– Заціпило?
– Він каже, що усі його схеми зайняті. На кораблі нічого не працює.
Форд відійшов від терміналу комп’ютера, витер рукавом спітніле чоло й безсило приперся спиною до стіни.
– Нічого ми не вдіємо, – сказав він. Очі його дивилися в нікуди, з відчаю він прикусив губу.
Коли Артур ще був малим хлопцем і ходив до школи (задовго до знищення Землі), то часом грав у футбол. Грав він
