Відлуння майбутнього - Veronika J-Smith

   Перша ніч у будинку видалася непростою. Алекс довго не міг заснути, незважаючи на втому від переїзду. У темряві скрипіли дошки, а вітер за вікнами завивав, немов старий будинок оживав, ділячись своїми спогадами. Холод пробирав до кісток, навіть попри плед, яким він укрився, притулившись до пошарпаного дивану. Місячне світло пробивалося крізь щілини у вікнах, ледь висвітлюючи кімнату, але кожен слабкий подих вітру змушував тіні у кутках танцювати в химерному танці.

   Ще зовсім недавно в цих тінях він міг розгледіти історію довжиною в життя. А зараз це були всього лише відблиски, гілки й бите скло.

   Він лежав, слухаючи тишу. Вона була густою і щільною, ніби сам час сповільнив свій хід. Будинок, ніби дихав разом із ним – кожен скрип підлоги, кожне тремтіння віконних рам здавалося частиною його дихання. Алекс перевертався в ліжку, прислухаючись до цих звуків, як до шепоту, і лише під ранок зміг задрімати на кілька годин.

   Коли світанок нарешті проник у кімнату крізь забиті вікна, він прокинувся від яскравого сонячного світла, що заливало підлогу й стіни, немов намагаючись оживити цей старий будинок. Алекс повільно встав, відчуваючи легку ломоту в тілі після незвично жорсткого ліжка. Відкривши вікно, він вдихнув свіже, прохолодне повітря. Ранок у лісі був спокійним та прохолодним, і лише рідкісні крики птахів порушували тишу.

   Зовні туман усе ще стлався над землею, огортаючи дерева й чагарники, приховуючи далекі ділянки двору. Сонячні промені, пробиваючись через крони дерев, кидали довгі тіні на землю, створюючи відчуття, що ніч ще повністю не відступила. Будинок виглядав інакше при світлі дня – менш страшним, але все ж чужим, як старий забутий артефакт минулого.

   На кухні Алекс поставив чайник, оглядаючи пошарпане оздоблення. Старий дерев'яний стіл із тріщинами, похилена шафа з напівпорожніми полицями – усе це додавало будинку шарму, якого він не помітив одразу. У променях ранкового сонця будинок почав оживати, але залишався холодним і загадковим, немов він тільки й чекав, щоб відкрити перед ним свої таємниці.

   Наливши чашку гарячої кави і взявши кілька сендвічів, він вийшов на веранду, вмостившись на плетеному кріслі. Заплющивши очі та вдихаючи гарячий аромат кави, він насолоджувався хвойним ароматом і благословенною самотністю.

— За моєю версією, у цьому будинку мала оселитися або компанія друзів, спраглих до пригод, або самотній чоловік... — жіночий тонкий голос вирвав його з роздумів. Розплющивши очі, він побачив перед собою молоду дівчину років двадцять п'ять, у білому спортивному костюмі. Дівчина була тендітної статури, з довгим чорним волоссям, смарагдовими очима, зовсім трохи кирпатим носиком, рубіновими губами й щоками з ледь помітним рум’янцем.

— Ваші припущення виявилися правильними, — відповів Алекс, недбало оглядаючи дівчину.

— Ви не дослухали її повну версію, — мило посміхнулася вона.

— Будь ласка, — Алекс зробив ковток кави, з цікавістю дивлячись на дівчину.

— Зазвичай у таких будинках селяться або маніяки, або соціопати, що в принципі не виключає одне інше.

— Дивовижна проникливість. І серед безлічі варіантів уникнути зустрічі ви вибрали найбільш «безпечний».

— Який же? — усміхаючись, дівчина підійшла до нього ближче, зупинившись біля сходів.

— Втертися до мене в довіру. Знаєте, хто так зазвичай робить? — вона негативно похитала головою. — Маніяки.

— Якщо ви самотній чоловік без зобов'язань, ми могли б стати ідеальною парою. Маніячка та психопат чудово доповнюють одне одного.

— Ну, судячи з того, що ви віддали перевагу білому костюму, я можу зітхнути спокійно.

— Сьогодні я не планую нікого вбивати. Ви потрапили у яблучко. На мою думку, це ідеальна тема для роману, хоч і трохи заїжджена. Психопат закохується в маніячку і вони починають творити беззаконня.

— Пол Діні, Брайан Азерелло, Степ'ян Шейіч присвятили кілька коміксів цій темі, тільки замість білого спортивного костюму фігурує білий халат. Але це не має значення, фінал не має щасливого кінця.

— Як же історія Боні та Клайда?

— Мабуть, ви погано знайомі з їхньою історією, інакше б не стали наводити її як приклад. Як я вже казав: у подібного роду стосунків фінал завжди однаковий.

— Отже, на чашечку кави ви мене не покличете, — важко зітхнувши, сказала дівчина.

  Алекс узяв коротку паузу на обдумування роблячи ковток кави. Він втік сюди, щоб уникнути спілкування з людьми, чиє суспільство йому добряче набридло. Але в цій дівчині було щось, що його приваблювало. Не як чоловіка, а як людину, якою він був раніше.

— Ви хочете оглянути будинок? — сухо запитав він.

— Треба було одразу попросити, — усміхнулася вона з дитячою радістю в очах.

   Алекс відчинив перед нею двері, запрошуючи увійти. Вона завмерла на порозі, не наважуючись його переступити, ніби цей крок здатен змінити її життя.

— Вибачте, — винувато сказала вона.

— Цей будинок лякає вас більше, ніж прогулянка на самоті лісом? — усміхаючись, запитав Алекс.

    Вона посміхнулася йому у відповідь і, глибоко зітхнувши, невпевнено переступила поріг.