Путівник по Галактиці для космотуристів - Дуглас Адамс

– Авжеж! – Зафод зловісно посміхнувся. – Досить записати на плівку "Що?", "Я не знаю", "Де мій чай?" – і ніхто не помітить заміни.

– Іще чого? – запротестував, задкуючи, Артур.

– Ти не згоден? – запитав Зафод і одразу ж скрикнув від болю, бо Тріліан штовхнула його під столом ногою.

– Я помічу, – сказав Артур.

– Не помітиш, – запевнив Френкі. – Ти будеш так запрограмований, що не помітиш.

Форд рушив до дверей.

– Добре, хлопці, – сказав він. – Будемо вважати, що ми не домовились.

– А ми вважаємо, що краще було б домовитись, – пропискотіли миші. їхня доброзичливість миттєво зникла, їхні келехи задзижчали, здійнялися в повітря й полетіли до Артура. Він, паралізований жахом, забився в найдальший куток і тремтів там, мов осиковий листок.

Тріліан ухопила його за руку, намагаючись підштовхнути до дверей. Ноги не слухались Артура, він був мов загіпнотизований дзижчанням винних келехів і не міг зрушити з місця. Його наче схопив правець. Форд і Зафод дружно ламали двері.

Тріліан закричала. Артур лиш безмовно відкривав рот. Під наступним ударом двері піддалися. З другого боку за ними чатували якісь мерзенного вигляду особи. Швидше за все, були магратейці. Але їхня зловісна зовнішність блякла в порівнянні з медичними інструментами, які вони принесли з собою. Почалося стовпотворіння.

Ось яка виникла ситуація. Артурові збирались розпиляти череп. Тріліан ніяк не могла захистити його. А Форд і Зафод без особливого успіху стримували наступ головорізів, дужчих і куди більше озброєних, ніж вони.

На їхнє щастя цієї миті загучали всі сигнали тривоги планети.

Розділ 32

– Увага! Увага! – розкотилось по планеті. – Тривога! Ворожий корабель у секторі 8а. Збройний напад. Служба охорони порядку...

Миші роздратовано ворушили вусами біля розбитих келехів.

– Прокляття, – біснувався Френкі, – стільки переживань через якихось два фунти поганючого мозку! – Він сердито поводив очима-намистинами й настовбурчував своє хутро.

– Єдине, що нам тепер лишається, – сказав Бенджі, сівши на задні лапки й замислено погладжуючи свої вуса, – це спробувати самим вигадати Вічне Питання,

– Важкувато буде, – Френкі замислився. – Як тобі "Що таке жовте й небезпечне?"

Бенджі пошкріб потилицю.

– Не піде. Для Вічного Питання слабувато. Вони помовчали.

– Придумав! – вигукнув Френкі. – "Скільки буде, якщо сім помножити на шість?"

– Та ні, – замахав Бенджі лапками, – надто конкретно. Пекучого інтересу не викличе.

Вони знову замовкли.

– Слухай-но, – сказав Френкі. – Скільки доріг пройти повинен кожен?

– Чудово! – вигукнув Бенджі. – Звучить багатообіцяюче. – Він кілька разів повторив фразу подумки. – Атож, годиться! Звучить багатозначно і водночас нічого не означає. Скільки доріг пройти повинен кожен? Сорок дві. – Пречудове, це те, що нам треба. Френкі, друже, ми врятовані!

Миші взялися за лапи й закружляли в танку.

Вони кружляли поміж тіл головорізів, що лежали з розтрощеними головами.

За півмилі звідси чотири постаті швидко прямували коридором. Вони зазирали в усі кімнати у пошуках виходу. Нарешті дісталися машинної зали і спинились, озираючись на всі боки.

– Зафоде, куди далі? – запитав Форд.

– Я б пішов туди, – Зафод рвонувся у прохід між комп’ютерним блоком і стіною. Друзі рушили за ним, та раптом Зафода відкинуло назад. Спрацювала електронна система захисту. Лазерний промінь випалив химерний візерунок на протилежній стіні.

– Зафоде Бібльброксе, ані з місця! – гримнув голос, підсилений мегафоном. – Здавайся, ти оточений!

– Лягаві, – прошипів Зафод, звиваючись від болю. – Давай, Форде, тепер твоя черга відшукати дорогу.

– За мною! – скомандував Форд, і усі четверо пірнули в прохід між двома блоками.

У дальньому кінці проходу стояла людина в скафандрі. У руці вона тримала переконливих розмірів бластер.

– Ти нам потрібен живим, Бібльброксе, – крикнув чоловік.

– Чудово, мене це влаштовує, – відповів Зафод, пірнаючи у вузьку щілину між комп’ютерними блоками. Інші рушили слідом.

– Їх двоє, – прошепотіла Тріліан, – ми пропали.

Друзі забилися в нору між блоками й стіною, зачаїлися у чеканні. Напівморок розітнули сліпучі спалахи – обидва поліцейські відкрили вогонь одночасно.

– Егей, здається, вони стріляють в нас, – сказав Артур, скручуючись у три погибелі. – А обіцяли узяти живими.

– Мені теж так здалося, – погодився Форд.

– Егей, – гукнув Зафод, визираючи із схованки, – хіба ми вам більше не потрібні живими? Запала тиша.

– Важко бути поліцейським, – промовив голос.

– Що він сказав? – здивовано прошепотів Форд.

– Він сказав, що бути поліцейським нелегка справа.

– Зрозуміло, що так. Але то вже його клопіт.

– Я теж так вважаю.

– Алло, послухайте, – закричав Форд, – у нас задосить власних клопотів. Нічого на нас перекладати ще й ваші. Пауза. Тоді – голос.

– Тепер вислухайте мене, – лунав голос. – Вам пощастило, що ви маєте справу не з бовдурами, а з людьми інтелігентними. Ці кретини давно б вас застрелили. Вони спершу стріляють, а потім думають. Як на мене, то ми б могли заприязнитись, якби мали трохи більше часу. Ми не з тих поліцаїв, що вештаються по всіх усюдах і стріляють людей, щоб потім похвалятися подвигами у портових шинках. Ми влаштовані інакше – спочатку стріляємо, а тоді годинами не можемо знайти собі місця від докорів совісті.

– А я до того ж пишу романи, – гукнув другий поліцейський, – щоправда, досі не вдалося нічого надрукувати. Тож попереджаю: зі мною не жартуйте! Форд вирячив очі.

– Що це за хлопці?

– Не знаю. Краще б вони вже стріляли! – похмуро відповів Зафод.

– Значить, робимо так, – загукав голос. – Ви виходите поодинці з піднятими руками. Тільки без дурниць, або ж ми перетворимо вас на решето.

– А що вам більше до вподоби? – запитав Форд.

Через мілісекунду повітря знову наповнилося озоном від бластерних черг, що влучали в комп’ютерний блок.

Стрілянина тривала кілька секунд. Коли вона нарешті вщухла, луна пострілів котилася ще кілька секунд.

– Живі?! – гукнув