Путівник по Галактиці для космотуристів - Дуглас Адамс

– Ви взяли на себе тяжкий тягар, – співчутливо сказав Великий Мислитель.

– Сорок два! – вигукнув Лунквавль. – І це все, що ти можеш нам повідати після семи з половиною мільйонів років роздумів?

– Я все врахував і перевірив. Відповідь точна, – запевнив Комп’ютер. – Щоправда, коли бути до кінця відвертим, мені видається, що питання було некоректним.

– Але ж це було Одвічне Питання! Про Суть Життя, Існування Всесвіту та про Все Інше, – сказав Лунквавль.

– Звичайно, – мовив Великий Мислитель тоном людини, якій часто доводиться спілкуватись з недоумками. – Але ви хоча б самі його розумієте?

Запала тиша. Лунквавль і Фучг сиділи, мов громом вражені. Вони дивилися то на комп’ютер, то один на одного.

– Розумієш... це просто все... Все, – намагався пояснити Фучг.

– Саме так! – перебив його белькотіння Комп’ютер. – У правильно поставленому питанні міститься половина відповіді,

– Жах! – Фучг крадькома змахнув сльозу.

– Гаразд, усе це добре, – сказав Лунквавль, – але може ти допоможеш нам сформулювати коректне запитання?

– Одвічне Питання?

– Так.

– Про Суть Життя, Існування Всесвіту і про Все Інше?

– Так!

Великий Мислитель поринув у задуму.

– Це буде нелегко!

– Але ж ти зможеш? – вигукнув Лунквавль.

– Цього разу мовчанка була довшою.

– Ні, – твердо сказала машина.

У відчаї Лунквавль і Фучг впали в свої крісла.

– Але я вам скажу, хто зможе, – втішив їх комп’ютер.

– Хто? Скажи!

Артур відчув, що волосся стало дибки на його неіснуючій голові. Він підсунувся ближче. Тиша порушувалась лише рівним стрекотінням кінопроектора.

– Я говорю про комп’ютер, який буде після мене, – сказав Великий Мислитель, – про комп’ютер, чиї операційні можливості я не можу оцінити навіть приблизно. Я допоможу вам його збудувати, а він сформулює вам Одвічне Питання. Новий комп’ютер буде такого високого рівня організації, що органічне життя на ньому буде лише часткою операційної матриці. Вам доведеться змінити зовнішність, щоб керувати усією роботою програми зсередини. До речі, її виконання займе не менше десяти мільйонів років. Я не лише допоможу вам його створити, але навіть придумаю йому ім’я. Він буде називатися... Земля.

Фучг втупився у Великого Мислителя.

– Яка безглузда назва! – вигукнув він.

Цієї миті його тіло розкололося навздовж. Лунквавля теж порізало на шматки, мов ножем. Дисплей вкрився плямами й розтріскався, стіни розкришилися, кімната перекинулась стелею донизу...

Слартібартфаст схилився над Артуром. У руках він тримав дроти.

– Запис скінчився, – пояснив він.

Розділ 29

– Зафоде, прокинься!

– Мммммннннгг...

– Та прокинься ж!

– Не заважайте мені займатись улюбленою справою, – пробуркотів Зафод, перевертаючись на інший бік.

– Хочеш, щоб я тебе стусанув? – запитав Форд.

– Хіба це тобі буде приємно? – запитав спросоння Зафод.

– Ні.

– Мені – тим паче. Тоді не чіпайте мене. – Зафод згорнувся клубком.

– Він удихнув подвійну дозу газу, – мовила Тріліан, схилившися над Зафодом, – адже в нього два рота.

– Годі вам базікати, – промимрив Зафод, – мені й так нелегко лежати. Де ви знайшли таку холодну й жорстку постіль?

– Це – золото, – пояснив Форд.

Зафода підкинуло, як квасолину на сковороді. За мить він був на ногах, озираючись довкола. Зовсім гладка рівнина простягалась вусібіч. Вона блищала, як... Важко добрати порівняння до блиску планети, зробленої з чистого золота

– Що це там таке? – вигукнув Зафод, вирячивши очі.

– Не треба галасувати! – озвався Форд. – Це – каталог.

– Що?

– Каталог, – підтвердила Тріліан, – оптичний обман.

– Що ти верзеш? – Зафод впав навколішки й обмацав землю. Він пошкрябав золото нігтем і навіть спробував його на зуб. Поверхня була холодна й трохи м’яка. Ще вона була дуже жовта й виблискувала. А коли Зафод подихав на неї, подих випарувався дуже швидко, так, як випаровується лиш із золотої поверхні.

– Ми теж не так давно прийшли до тями, – сказав Форд. – Ми довго кричали, але ніхто не відповідав. Тоді ми покричали ще. Зрештою, їм це набридло, і вони впустили нас у каталог їхньої планети, щоб ми трохи розважились, доки вони зможуть приділити нам увагу.

Зафод невдоволено скривився.

– Отуди к бісу, – сказав він. – Ви одірвали мене від дивовижного сну, щоб показати інший. – Він сів, сердито насупившись. – Що це там за яри?

– Це проба, – сказав Форд. – Ми вже подивились.

– Ми не будили тебе, – мовила Тріліан, – бо досі не було нічого, вартого уваги. Остання планета, на якій ми побували, кишіла рибою.

– Рибою?

– Так. Кожен дуріє на свій манер.

– А до цього була платинова планета. Нудьга смертельна! Ми вирішили, що золото тобі більше до вподоби.

Довкола полум’янів золотий океан.

– Дуже люб’язно з вашого боку, – відзначив Зафод. У цю мить на небі спалахнув каталожний номер – велетенські зелені цифри. Потім номер змінився. Усі озирнулись. Пейзаж змінився теж.

– Ох! – зойк здивування злетів з їхніх вуст.

Море було бордового кольору. Пляж, на якому вони тепер сиділи, суцільно складався із дрібних жовтих та смарагдових камінців. Швидше за все – із коштовних. Гірське пасмо неприступних рожевих вершин на обрії видавалося стіною фантастичного замку. Поблизу стояв легкий срібний столик під рожевою парасолею, прикрашеною шлярками й сріблястими китицями.

Каталожний номер у небі змінився рекламним закликом: Магратея виготовляє планети на будь-який смак. Замовляйте!

З неба впали п’ять сотень голих жіночок на різнокольорових парашутах. По тому все зникло. Довкола розкинулись луки із соковитою травою, де ходили череди корів.

– О! – промимрив Зафод. – Моя голова!

– Що, хочеш продовжити розмову? – запитав Форд.

– Атож, – сказав Зафод.

Вони сіли колом, не зважаючи на пейзажі, що змінювалися.

– Як я розумію, – сказав Зафод, – в усьому,