Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв

— Чому ж він мені про це нічого не сказав? — недовірливо запитала Берта.

— Не знав, чи вийде що з роботою. Якщо вийде, хотів зробити сюрприз.

— Добрий сюрприз! — бурчала Берта. — Покинути нас, коли ми звикли до нього, як до сина.

— Він казав, що йому тяжко сидіти на нашій шиї.

Берта хотіла заперечити, але тільки махнула рукою, вона була дуже засмучена.

Моріц і сам не міг дочекатися ранку. Він прокинувся ще вдосвіта, поблукав лісом, а тільки визирнуло сонце, підійшов до замка. Старий почав стукати в дубові двері спершу кулаком, а потім прикладом рушниці. Удари чітко лунали в ранковому повітрі, в руїнах відгукувалась луна, але дверей ніхто не відчиняв.

Нарешті прочинилося маленьке віконечко у дверях і в ньому з'явилося обличчя сивого служника.

— Чого тобі? — сердито запитав він.

— Я хотів дізнатися про Йосифа… — «А може, Йосиф не назвав своє справжнє ім'я та прізвище», — спохватився Вельтман, — …про юнака, який найнявся на роботу. Це мій родич.

Недаром Вельтману не відчиняли так довго. Мабуть, там радилися, бо служник передав заздалегідь обдуману відповідь:

— Я вже повідомив вас про наказ пана Брока не турбувати панів, що живуть у замку. Якщо ви ще хоч раз посмієте прийти сюди, того ж дня вам доведеться пакувати своє збіжжя і забиратися геть з цього лісу.

— Та ви про Ганку хоч слово скажіть! Але віконечко вже зачинилось.

— А щоб тебе грім побив, старий сич! — вилаявся Моріц.

Постояв перед зачиненими дверима і повільно поплентався в ліс. До самісінького вечора він не зводив очей з вежі, сподіваючись побачити Ганку, але у вікнах вежі було темно, і ніхто не показувався. Моріц уже хотів іти додому, та в цю мить його собака нашорошив вуха і помчав до сосни, що стояла на узліссі. Спеціально навчений для сторожової служби собака не гавкав і не зчиняв анінайменшого шуму. Вельтман уважно стежив за ним. Собака вхопив щось зубами, підбіг до хазяїна і, махнувши хвостом, поклав біля його ніг. Це був невеличкий уламок цегли, замотаний у папірець. Моріц розгорнув зіжмаканий папірець і прочитав похапцем накидані рядки: «Робота неважка. Жити можна. Але умова: нікуди не виходити. Спробую кинути записку, якщо помічу тебе в лісі. Ганка».

Вельтман глибоко зітхнув з полегкістю. Йосиф живий, і йому не загрожує ніяка небезпека.

Коли Ганка прийшов до вежі й постукав, Марта відчинила двері, кивнула головою, промовила: «От ти й прийшов», — таким тоном, ніби й не сумнівалась, що він прийде, — і повела юнака вузьким коридором до кухні.

Йосиф ледве впізнав ту кімнату, в якій він прожив кілька днів після втечі з трудового табору. Тоді це була занедбана, напівзруйнована кімната з зяючими отворами вікон, вищербленою кам'яною підлогою, завалена сміттям. Тепер сміття було прибрано, дірки й щілини замазано, стіни та стелю побілено, рами вставлено. Обабіч великого вогнища виднілися полиці з блискучим мідним та алюмінієвим посудом. Ослони і кухонний стіл сяяли білою емалевою фарбою. А біля вікна стояла навіть велика клітка з зеленим папугою, якого Марта навчила надзвичайно вправно відтворювати переливи тірольських пісень «Йодль».

— Сідай, — Марта показала Ганці на ослін. — Я зараз доповім про тебе, — і вийшла.

Ганка не сів. Він з подивом озирав кімнату. Звичайно, мешканці замка не могли самі так відремонтувати нове житло. Але хто ж і коли допомагав їм? Коли і як привозили матеріали, меблі, господарське начиння? Автомобілем? Через ліс до замка дороги немає. Вона давним-давно заросла. Невже і майстрів, і матеріали, і речі доставили літаки — оті дивні літальні машини, одну з яких вдалося побачити Вельтману? Але хто ж це із звичайних громадян має літаки, та ще такої дивовижної конструкції? Тільки великі багачі або люди, яких підтримує уряд, люди, що мають велику владу й силу…

Відчинилися низькі двері, і на порозі став дідуган, якого Ганка вже бачив тої пам'ятної ночі. Старий виглядав зовсім не як мільйонер. Одягнений був у досить поношений джемпер і штани, до яких давно не доторкався утюг. Сиве волосся розпатлане. Зморшкувате обличчя давно не голене. Чорні очі сповнені внутрішнього неспокою. Моторошний погляд дуже нервової, а можливо, і не зовсім нормальної людини.

Старий мовчки стояв на дверях і безцеремонно оглядав Ганку. Йосиф уклонився. Старий кивнув головою і почав різко задавати питання:

— Скільки років? Письменний? Спиртні напої вживаєте? Скільки кілограмів вижимаєте однією рукою? Чи вмієте точно виконувати накази?.. — і, не дослухавши відповіді, вийшов.

Замість нього з'явився інший дідуган у синьому фартусі. Він сказав, що Йосифа Ганку прийнято на роботу. Суму оплати буде встановлено після тижневого випробування.

— Не скривдимо. Головне — точне виконання наказів. Поки що працюватимете на кухні, допомагатимете Марті. Попереджаю: за межі замка ні на крок, якщо не хочете мати великих неприємностей… Можна сказати й прямо: якщо не хочете попасти цього разу вже не в трудовий, а в концентраційний табір!

Старий у синьому фартусі вийшов. Йосиф Ганка стояв серед кухні, похнюпивши голову. Останні слова дідугана дуже вразили його.

Виходить, вони все знають. Ганка в їхніх руках, він бранець, раб…

Так Ганка став помічником старої Марти.

Юнак уже мав досвід домашньої роботи. Адже він допомагав дружині лісника Берті. Марта дивувалася, що він такий кмітливий, моторний, і була цілком задоволена ним. Поступово вона ставала все добрішою, відвертішою. Йосиф дізнався, що старий господар, Оскар Губерман, учений, професор, вдівець. Марта носила його дочку Елеонору ще на руках. До переїзду сюди