Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв
— Не до цього було, — махнув рукою Джонсон.
— Подивіться на нашого вічного супутника — Місяць! — і Леслі повів Джонсона до телескопа.
Джонсон подивився в телескоп і мимоволі скрикнув од здивування.
Леслі засміявся і сказав із захопленням знавця:
— Еге, таких інструментів у наш час не знали!.. Джонсон бачив Місяць так виразно, наче той був од нього на відстані кількох кілометрів. Величезні кратери піднімали свої вершини, чорні зяючі тріщини борознили пустелі…
Яскраве до болю світло і глибокі тіні надавали картині надзвичайно рельєфного вигляду. Здавалося, можна простягти руку і взяти з Місяця камінь.
— Ви бачите, Джонсон, Місяць таким, яким він був і тисячі років тому. На ньому нічого не змінилося. Для вічності сімдесят три роки — менше ніж одна мить. Будемо ж жити для вічності, якщо доля відірвала нас од теперішнього! Будемо поринати в анабіоз, у цей сон без сновидінь, щоб, прокидаючись раз у століття, спостерігати, що робиться на землі і на небі.
Через двісті-триста років, може, ми спостерігатимемо в телескоп життя тварин, рослин і людей на деяких планетах… Через тисячі років ми проникнемо в таємниці найвіддаленіших світів.
Можливо, Джонсон, майбутні мешканці нашої планети зведуть нас до ступеня нижчих істот, гребуватимуть спорідненістю з нами і навіть заперечуватимуть цю спорідненість? Нехай так. Ми не образимось. Зате ми побачимо таке, про що не сміють мріяти люди, які відживають одведений їм життям строк. Хіба заради цього не варто жити, Джонсон?
На наше прохання, мене і Мере знову піддадуть анабіозу. Хочете приєднатися до нас?..
— Знову? — з жахом вигукнув Джонсон. Та після довгого мовчання, похиливши голову, глухо промовив: — Однаково!..
ЗАМОК ВІДЬОМ
1. Втікач
У Судетах з півдня на північ тягнуться кристалічні Регорнські гори. Їхні широкі округлі вершини поросли хвойним лісом. Серед цих гір, що височать майже в центрі Європи, є такі глухі закутки, куди не доходить навіть відгомін грозових подій у світі. Мов величні колони готичного храму, здіймаються до зелених склепінь стовбури сосен. Їхнє верховіття таке густе, що навіть яскравого літнього дня в цих гірських лісах панує зелений присмерк, тільки де-не-де прошитий гострим сонячним променем. Земля вкрита таким товстим килимом соснової глиці, що нога ступає зовсім безшумно. Жодна травинка, жодна квіточка не в силі пробитися крізь цей товстий шар. У таких місцях не ростуть ні гриби, ні ягоди. Мало тут і лісової живності. Коли-не-коли, пролітаючи, відпочине на сучку мовчазний ворон. А якщо немає грибів, ягід, птаства та звірів, то не заходять сюди і люди. Тільки лісові галявини та болота, як оазиси, пожвавлюють похмуро-величну лісову одноманітність. Гірський вітер шумить у хвої, сповнюючи ліс сумовитою мелодією. Нижче, біля підніжжя гір, по селах живуть люди, працюють на тартаках і в шахтах, ведуть нужденне сільське господарство. Але сюди, на височінь, не забивається навіть біднота по хмиз: дуже тяжкий і довгий шлях.
І старий лісник Моріц Вельтман сам не відає, що і від кого він стереже.
— Відьом у старому замку охороняю, — іноді усміхаючись каже він своїй старій Берті. — Оце й уся робота.
Навколишні мешканці обминали ділянку лісу біля вершини гори, на якій стояли руїни старовинного замка: Одна з його веж ще добре збереглася, але й у ній давно ніхто не жив. Про цей замок, як звичайно, ходило багато легенд, що передавалися з покоління в покоління. Населення довколишніх сіл було впевнене, що в руїнах старого замка живуть відьми, привиди, упирі, вовкулаки та інша нечисть. Поодинокі сміливці, які наважувалися наблизитись до замка, або подорожні, що, заблукавши, випадково натрапляли на нього, запевняли, що бачили, як там мелькали у вікнах тіні, і чули страхітливі зойки невинних немовля, котрих відьми викрадали і вбивали для своїх чаклунських потреб. Дехто навіть твердив, що бачив тих відьом, коли вони бігли лісом до замка, перекинувшись на білих вовчиць з закривавленою пащекою. Цим байкам сліпо вірили. І селяни десятою дорогою обминали страшне, нечисте місце.
Але старий Моріц, який побачив світа, перш ніж доля закинула його в цю дику місцевість, не вірив байкам, не боявся відьом і сміливо ходив мимо замка під час лісових обходів. Моріц добре знав, що серед ночі кричать не діти, яких буцімто ріжуть страшні відьми, а сови, що привиди, то витвір лякливої уяви, наполоханої грою місячного світла й тіней.
Берта не дуже йняла віри цим поясненням Моріца і потерпала за нього, але він тільки сміявся з її полохливості.
— Навіщо я здався відьмам? Я ж не безгрішне немовля, — сміючись заспокоював він дружину, коли вона умовляла його не ходити поблизу замка, особливо вночі.
Була ще одна людина, котра ставилась без будь-якої шанобливості до відьом старого замка. Це чеський юнак Йосиф Ганка.
Коли німці захопили Судети, він попав до трудового табору. Вільнолюбивий Ганка втік звідти і кілька днів блукав у горах. Тимчасово йому стала притулком уціліла вежа відьомського замка. Знаючи забобонний страх навколишнього населення до цієї місцини, він почував себе тут до певної міри в безпеці. Голод змушував його блукати лісом, шукаючи
