Сліпобачення - Пітер Уоттс
Врешті-решт кожен солдат або вимикався, або просто зникав.
— Можна якось підвищити рівень захисту? — цікавився я.
Шпіндель зиркнув на мене.
— Ми і так закрили все, крім сенсорів, — пояснила Бейтс. — Якщо ми екрануємо і їх — осліпнемо.
— Але видиме світло відносно безпечне. Як щодо суто оптичного…
— Ми вже користуємося оптичним каналом зв’язку, комісаре, — огризнувся Шпіндель. — І ти мав би помітити, що гівно все одно просочується.
— Але ж є ще ці… як їх там… — я добирав потрібне слово, — смугові фільтри? Якісь прилади, що могли б пропускати видимі хвилі, відсікаючи смертельне випромінювання з обох боків.
Шпіндель пирхнув:
— Звісно. І називається такий прилад атмосферою. Якби ми прихопили її з собою і вона була разів у п’ятдесят товщою за земну, тоді вона справді могла б відсіяти частину того варива. Певна річ, Землі в цьому дуже допомагає магнітне поле, але, опинившись там, я б не довірив своє життя жодному ЕМ-захисту.
— Якщо ми й надалі стикатимемося з цими спалахами, — додала Бейтс. — матимемо справжні проблеми.
— Вони повторюються з випадковими інтервалами?
Шпіндель стенув плечима, неначе здригнувся.
— Сумніваюся, що в цьому місці є хоч щось випадкове. Та хто зна? Нам потрібно більше даних.
— Які ми навряд чи отримаємо, — сказала Джеймс, повзучи до нас по стелі, — якщо зонди й далі глючитиме.
Умовний спосіб був простою формальністю. Ми намагалися грати з випадковостями, один за одним приносили роботів у жертву в надії, що бодай комусь із них поталанить. Їхні шанси на виживання мірою віддалення від базового табору експоненційно наближалися до нуля. Ми намагалися екранувати оптоволокно, щоб знизити апертурні протікання; в результаті обмотаний такою кількістю шарів феррокераміки кабель вийшов жорстким і негнучким, тож ми фактично розмахували зондом на паличці. Спробували взагалі перерізати повідки, відправивши машини у вільний політ крізь радіоактивний буревій на самостійне дослідження території та фіксування знахідок для подальшого завантаження. Жоден апарат не повернувся. Ми перепробували все.
— Ми можемо самі туди піти, — запропонувала Джеймс.
Майже всі.
— Еге ж, — відповів Шпіндель голосом, який міг означати тільки одне: «А це вже навряд».
— Це єдиний спосіб дізнатися щось путнє.
— Так. Наприклад, скільки секунд знадобиться твоєму мозку, щоб перетворитися на синхротронний суп.
— Наші скафандри можна екранувати.
— О, так само, як і роботів Менді?
— Тільки не треба мене так називати, — буркнула Бейтс.
— Річ у тому, що «Роршах» уб’є тебе. Байдуже, з металу ти чи з плоті.
— Річ у тому, що м’ясо він убиває інакше, — відказала Бейтс. — На це йому потрібно більше часу.
Шпіндель похитав головою.
— Ти все одно загнешся вже за п’ятдесят хвилин. Навіть із захистом. Навіть у так званих «холодних зонах».
— Променева хвороба ніяк себе не проявлятиме десь три години або й більше. І навіть після цього знадобиться кілька днів, перш ніж хтось справді помре, а ми повернемося задовго до цього всього. Корабель нас підлатає — це вже напевне. Навіть ми це знаємо, Ісааку, воно все у КонСенсусі. А якщо це відомо нам, то і ти в курсі. Отже, тут немає про що сперечатися.
— Отже, таким є твоє рішення? Кожні тридцять годин ви просочуватимете себе радіацією, а тоді я буду змушений вирізати пухлини і по клітині склеювати вас наново.
— Капсули працюють автоматично. Тобі й пальцем не доведеться ворухнути.
— Я вже не кажу про те, скільки всякого з твоїм мозком можуть зробити магнітні поля. Ми почнемо галюцинувати щойно…
— Зафарадеїти[74] скафандри.
— Он як! Ми поліземо туди глухими і сліпими. Чудова ідея!
— Світло проходитиме. Тільки інфрачервоне…
— Це все ЕМ, Сьюз. Навіть якщо ми повністю замастимо чорним наші шоломи і користуватимемося відеосигналом, радіація проникне через кабельне гніздо.
— Так, трохи. Але це все одно краще, ніж…
— Боже, — через тремор з кутика Шпінделевого рота бризкала слина. — Дай мені поговорити з Мі…
— Ісааку, я вже все обговорила з рештою Банди. Ми всі погодилися.
— Усі погодилися? Ви приймаєте рішення не більшістю голосів, Сьюз. Той факт, що ти порізала свій мозок на шматки, зовсім не означає, що кожен із цих шматків має право голосу.
— Не розумію, чому ні? Кожна моя особистість настільки ж розумна, як і ти.
— Вони всі ти. Просто ти поділена на секції.
— Схоже, ти без жодних труднощів сприймаєш Мішель як окрему особистість.
— Мішель, вона… я маю на увазі, так, ви всі різні грані, але оригінал тільки один. Твої альтер…
— Не називай нас так! — втрутилася Саша холодним, наче рідкий кисень, голосом. — Ніколи.
Шпіндель спробував дати задній хід.
— Я не мав на увазі… ти ж розумієш, я не мав…
Але Саша вже зникла.
— Про що ти? — запитав замість неї м’якший голос. — Ти вважаєш, що я просто… просто Матуся, яка грає нову роль? Гадаєш, що коли ми разом, ти наодинці з нею?
— Мішель, — нещасним голосом вимовив Шпіндель. — Ні, я вважаю…
— Байдуже, — сказав Сарасті. — Ми тут не голосуємо.
Хижак витав над нами в центрі барабану, обличчя ховається за опущеним забралом. Ніхто з нас не бачив, коли він з’явився. Вампір повільно обертався навколо своєї вісі, не зводячи з нас погляду, поки ми кружляли навколо.
— Приготувати «Скіллу». Аманді потрібні два піхотинці без повідків з превентивним озброєнням. Камери від одного до мільйона ангстремів, екрановані мікрофони без автономного контролю. До 13:50 усім прийняти тромбоцитарний стимулятор, діменгідрінат та йодистий калій.
— Усім? — перепитала Бейтс.
Сарасті кивнув.
— Вікно відчиняється на 4 години 23 хвилини.
Він повернувся до хребта корабля.
— Крім мене, — сказав я.
Сарасті завмер.
— Я не беру участі в польових роботах, — нагадав я.
— Тепер берете.
— Я синтезист.
Вампір знав це. Звісно, він знав, усі знали: не можна спостерігати за системою, коли перебуваєш всередині неї.
— На Землі ви синтезист, — сказав Сарасті. — У поясі Койпера ви синтезист. А тут — частина екіпажу. Робіть, що вам кажуть.
Вампір зник.
— Ласкаво просимо у велику родину, — стиха вимовила Бейтс.
Я поглянув на неї. Решта команди вже розходилася.
— Ти знаєш, я…
— Ми надто далеко забилися, Сірі. Ми не можемо чекати чотирнадцять місяців на відповідь твоїх босів, і ти це чудово знаєш.
Майор підскочила з місця, легко по дузі пролетіла крізь голограми у невагомість центру барабана. Там вона раптово зупинилася, так
