Одні - Андрій Гарасим

Але я не збираюся давати їм гроші — вони потрібні мені. Тож я виходжу на сцену і починаю говорити, що нарешті прийшла людина, здатна перетворити їхню чорноземну пустку у квітучий рай. Цей чоловік хоче позбутися найбільшої халепи краю — чорнозему, адже вам краще знати, як важко його обробляти. Ми продамо чорнозем за кордон, у нас вже є техніка. Буде робота і будуть гарні гроші. Я говорю, говорю… А потім замовкаю і дивлюся в їхні очі, де вже не бачу золи байдужості, там починає жевріти зацікавленість. Вихід є і він простий — продати цей клятий чорнозем і одержати гроші. І я відчуваю, що виграв, виграв мій кандидат, вони проголосують за нього.

В сутінках, у спорожнілому клубі, ми ділимо гроші з Печеногою. Половину — йому, половину — мені. Печенога пропонує обмити оборудку, але я відмовляюсь, у мене справи. Я виходжу з клубу і йду туди, де живе мій син. Довго не можу знайти хати, нарешті знаходжу. Двері причинені, і я заходжу без стуку. Сина десь немає, вона стоїть коло печі, на ліжку, звідки йде міцний дух сивухи, спить чоловік. Я ставлю сумку з грошима на стіл, розкриваю.

— Це гроші для сина. Візьми, вони йому згодяться.

Вона мовчить. Лише згодом починає говорити.

— Я можу взяти десять, двадцять… Але тисячі… Я боюся. Такі гроші можна мати твоєму хазяїну, Стемпковському… Тобі їх можна вкрасти, а нам…

Вона замовкла і відвернулась. Я починаю розуміти, що в селі, де вже давно ніхто не бачив грошей, людину навіть за дрібну копійку просто закопають живцем. Нічого не зробиш — мій син виросте серед цієї байдужості, серед великої чорноземної пустки.

Я вийшов із хати і сів просто на вологу, холодну землю, що могла б озолотити мого сина, це село, цей пустельний край. Але її скоро не стане, і в мого сина, в цих людей не лишиться і найменшої надії. А надія має бути навіть у того, хто йде на смерть! Тому я встаю і йду до клубу, мені потрібен Печенога.

Він ще не поїхав, сидить біля каганця і чистить пістолета. Почувши кроки, підводить голову.

— Через тиждень, коли виберуть хазяїна, ти йому станеш не потрібний?

— Через тиждень у нього вже буде інша охорона, — погоджується він.

— Я віддам тобі свою частину грошей, — ставлю сумку до його ніг, — але ти виконаєш два моїх прохання: перше — збери і дай мені цей пістолет, друге —…

Через два дні я входив до виборчого штабу хазяїна. В охороні стояв Печенога з хлопцями, вони повинні обшукати кожного, хто заходить до хазяїна. Але мене не обшукали, Печенога й так знає, що я маю і, напевно, здогадується, для чого. Коли я зайшов до кабінету господаря, на мене запитально глянули його безбарвні очі на такому ж безбарвному, драглистому обличчі. Я витягнув пістолета і декілька разів вистрілив у нього. Потім, не оглядаючись, безборонно — Печенога з хлопцями вже десь зникли — вийшов з цього незграбного будинку і пішов у напрямку того села, де жив мій син. Звичайно, я не дійду. Стемпковський не дасть мені цього зробити. Мій хазяїн був авторитетом і його суперником на виборах. Стемпковському треба всім довести, що він тут ні при чому. До того ж, він начальник районного управління міліції. Отже, я йому дуже потрібний. Ну що ж, як буде, так вже й буде. Основне я зробив — залишив сину шанс, його землю.

Десь через півгодини, йдучи вже стежкою у полі, я почув як гуде земля. Мене наздоганяла кіннота Стемпковського. Попереду галопував сам Стемпковський, і я бачив, як з-під міліцейського кашкета світилися азартом його очі людолова. До ременя Стемпковського був причеплений старовинний музейний ятаган. Я зупинився і повернувся до них обличчям — під’їжджайте хлопці, я вже нікуди від вас не втечу. Та й почастувати вас хочеться, ще не всі гостинці роздав. Тільки в тебе, Стемпковський, я стріляти не буду, ти ще потрібний. Ти станеш депутатом, ти будеш продавати людей, ти будеш з них шкуру дерти. І ти доведеш їх до межі, коли одного дня вони усвідомлять, що вони таки не худоба, а люди.

Кіннота вже була зовсім близько, і я приготувався стріляти, аж раптом навколо щось змінилося. То просто з-за хмар вийшло сонце, і стало видно, що на чорних полях вже давно зійшла зелена трава.

«…а зараз ми почнемо 45-ий урок української мови. Ми будемо вивчати чергування — о, — е, з — і. Це зміна голосних — о, — е, які є у відкритому складі, на і, якщо…»

Один з них встав і вимкнув радіоприймач.

— Пора, — сказав він, і вони всі як один встали з-за по-святковому вбраного стола і, не поспішаючи, повагом, навіть з якоюсь долею врочистості, пішли перебиратися до Полювання. Цього вимагав звичай — рівно о п’ятій починалися останні збори. Вже багато років вони дотримувалися цього звичаю і жодного разу його не порушували. Це не обговорювалось, про це навіть не згадували вголос — просто робили так, і все. І в цьому вчувалося щось вікове, непорушне, непроникне…

Старий Єгер вже чекав їх на вулиці. Хоч мав близько вісімдесяти років, але зберігав ще воєнну виправку. Так, шістдесят років безвідмовної служби не пройшли для нього задарма. Його виправці заздрили навіть молоді. І це його тішило. Але зараз думками він був далеко — згадував своє перше Полювання. Тоді їм —