Одні - Андрій Гарасим

— Ти все правильно сказав, Лесю. Не можу — і все.

І вона знову обняла його.

В небі стояла перша вранішня зоря. «Зоренько, чому ти так рано зійшла, — подумалось Лесеві. — Невже там, на небесах, порішили — настав час нам розставатися»? Десь далеко за морем вже зблиснуло сонце. «Таки і вправду вирішили», — подумав з гіркотою Лесь. Мар’яна наче читала його думки. Припинялась на лікті, подивилась йому уважно в очі.

— Лесю, я забула тобі сказати: спеціально для тебе — я ж тепер перша леді, можу наказувати — будується дім — прекрасний великий дім… Це буде твій дім, ти будеш у ньому жити. А я, коли ти тільки захочеш, буду приходити до тебе — ніхто мені цього не зможе заборонити. Той гомункул — він же навіть не чоловік… Так що нам ніхто не заважатиме. Чуєш — ніхто.

— Чую, Мар’яно.

— Сьогодні ж ти побачиш свій майбутній дім. Він тобі повинен сподобатись — такий білий, поряд апельсиновий садок.

— Апельсиновий садок… Мар’ясю, я не зможу його побачити.

— Не зможеш його побачити? Чому?!

— Тому що сьогодні я хочу вирушити в дорогу, звичайно, якщо мене відпустять тутешні держиморди.

— В яку дорогу? Куди ти хочеш іти?

— У мене там, — махнув рукою, — залишились деякі справи.

— Які ще справи?

Лесь мовчав. Потім через силу почав говорити:

— Розумієш, не можу я тут бути, серед цих у білому. Не можу, ніколи не зможу! Звичайно, я все робив не так, але… тепер, здається, я зрозумів, що мені треба робити. Пам’ятаєш колись, на африканському пляжі, ти дорікнула мені, чого я поїхав з України. Зараз я хочу виправити свою помилку, я хочу вернутися — як кубанець. Тому що я обіцяв людям, тому що я так хочу і тому що я просто повинен — повинен щось змінити на краще. От тому я сьогодні хочу вирушити в дорогу.

— Тоді, Лесю, я піду з тобою! Хай горить все воно ясним полум’ям. Я так часто губила тебе, загубити ще раз — це вже занадто. Чуєш, Лесю, я піду з тобою. Я також хочу щось змінити у цьому триклятому світі!

— Ні, Мар’янко. Ти залишишся тут. Якщо краєм керуватиме той гомункул — це буде кінець. Ти тут дійсно потрібна, аби стояти за ним, аби скеровувати його. Я — там, ти — тут, і, можливо, що нам щось вдасться зробити.

— Ти — там, я — тут… Невже це навічно, Лесю? Невже нам так і судилося?

— Звичайно, ні. Ти приїжджатимеш до мене — кожної неділі, кожного дня я чекатиму на тебе. Я зведу простору добру хату, я насаджу хороший сад — я вмію це робити. І чекатиму на тебе — я і це вмію робити.

— І я приїжджатиму до тебе, до просторої білої хати, до зеленого саду…

— А поки що…

— Так, Лесю, поки що ми попрощаємося…

Сонце підіймалося над морем, і ніч прощалася зі світом, великим білим світом. Здавалось, що щезне вона назавжди, і ніколи вже не буде ні прекрасних зір над головою, ні холодного світла місяця, ні шепоту коханих. Та все це була лише ілюзія — спливуть непомітно швидкі денні години, і знову над світом запанують прекрасні зорі, і холодне світло місяця, і шепіт закоханих… Лише кілька годин почекати.

Вертоліт почав заходити на посадку, але Лесь навіть не помітив цього. Перед його очима продовжувала стояти Мар’яна. «Я тут, а ти там…» Ну, що ж — таке життя. Зараз вона знову далеко від нього — далеко її голос, її волосся, металевий блиск її очей. Останній спогад змусив Леся струснути з себе меланхолію — хоча в її очах іноді можна помітити металевий блиск, сама вона сильніша навіть за метал, і він також сильний, тому що любить її. А отже вони переборють все — і переможуть, і знову будуть разом. «Ми будемо разом», — твердо повторив сказану при прощанні фразу. Тільки так!

— Гей, щасливчику — ми вже прилетіли! — просунулась з пілотської кабіни голова крем’язеня.

Лесь взяв рюкзак з харчами і пішов до відчинених дверей. Вертоліт завис над самою землею — можна було спокійнісінько собі стрибати. Лесь обернувся до крем’язеня:

— Прощай.

— Давай, ще побачимося, — і крем’язень поплескав Леся по плечу.

Лесь кивнув і стрибнув.

Його ноги пружно стали на землю. На його землю. Лесь роздивився навколо. Стояв посеред безкрайнього зарослого будяччям поля, навкруг було безлюдно, вдалині курився шлях… Нічого особливого, все як завжди на цій землі. Але на ній він родився, на ній він мав умерти — це була його земля, він відчував це. Під час своїх мандрів він часто запитував себе: чи зможе відчути свою землю, коли до неї дістанеться, чи так і пройде її всю, не зрозумівши, що йде по своїй Батьківщині. Тепер він знав — свою землю не можна не відчувати, якщо, звичайно, ти її хоч трохи любиш.

— Гей, земляче, підсоби! — окликнув його ззаду знайомий голос.

Лесь обернувся і ахнув. Перед ним, тягнучи замість коня чи вола за собою якийсь плужок, стояв і, як завжди, задоволено усміхався кубанець. Поряд з ним, так само впряжений у плуга, стояв, потупивши очі, Михась. Весь його вигляд промовляв до Леся: