Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні
— Так ось воно, чудо землекопальної техніки! — вихопилось у мене.
— Я не сказав би, що чудо, хоча дехто стверджує, ніби на літостаті можна пройти до центра земної кулі. Машина, до якої ми наближаємось, одна з найновіших конструкцій, літостат С-16.
— А хто її винайшов? — спитав Тарас.
— Інженери, — коротко відповів Самборський. — Вперше ідею такої машини запропонував Ярослав Васильович Макаренко.
— А що значить С-16? — допитувався хлопець.
Але Самборський наче не почув запитання і, звернувшись до мене, сказав:
— Зараз ми зможемо зайти в камеру управління літостата і докладніше ознайомитися з ним.
— А що значить С-16? — знов спитав Тарас.
— Ну, назва конструкції… Ходімо швидше, будьте обережні, не спіткніться.
Спіткнутися таки можна було, бо навколо лежало безліч битого каміння, тяглися якісь шланги, грубезні електропроводи, телефонні шнури.
Ми стояли поруч циліндра, що стиха дрижав і гуркотів.
— Він не дуже голосний, — зауважив я.
— А ви б зняли шолом і послухали без звукофільтрів, — відповів мені робітник, що стояв поруч. — Тут, поки цих шоломів не було, люди просто глухли і зривали собі голоси.
Залізними східцями ми піднялися в кабіну управління літостата і побачили там інженера-механіка, що керував роботою цього агрегату. Перед ним стояла розподільна дошка і телефонний апарат, який зв’язував його з різними відділами, де працювали спеціалісти — електрики, піротехніки, механіки.
Самборський кивнув інженерові і кілька хвилин мовчки спостерігав за його роботою. Інженер раз у раз переводив ручку на розподільній дошці та говорив по телефону. То він наказував посилити свердління, то припинити його й пропонував піротехнікам закладати фугаси, а потім командував: “Вибух!” Після останнього слова чувся якийсь шурхіт. Так доносився шум вибуху крізь звукофільтри шолома. Літостат поволі посувався вперед.
— Яка його швидкість? — спитав Тарас.
— Він міг би пройти до десяти кілометрів на добу, — відповів Самборський, — але складність тунельних робіт, недостача електроенергії та необхідність провадити тут роботу широким фронтом, а значить рухатися то взад, то вперед, обмежує його швидкість приблизно двома кілометрами на добу. Це один з найбільших літостатів. Кілька сот значно менших працює на будівництві самого тунелю. Там легше працювати, бо розмір тунелю не такий великий, як тут. Але й там, за браком електроенергії, неможливо цілком використати ці апарати. Тому ми й поспішаємо із спорудженням електростанції. Загалом, успіх будівництва залежить від того, як швидко ми зможемо дати потрібну кількість електроенергії. Тут наші літостати вже закінчують роботу. Днів за десять почнемо установку і монтаж п’ятдесяти турбін по двісті тисяч кіловат кожна, а через місяць зірвемо перегородку, що відокремлює Байкал від підземного русла. Тоді вода з озера рине сюди, під Байкальський хребет, і в серпні ми забезпечимо будівництво потрібною кількістю енергії.
Слухаючи ту розповідь, я заплющив очі. В моїй уяві все, що я бачив і чув, проносилося наче сон.
Ми вийшли з потужної машини і знов опинились на твердому грунті підземелля. Самборський залишив нас на робітника-монтера, що порався біля телефонних проводів, а сам пішов глянути, як відвантажують роздрібнену породу.
Тарас довго роздивлявся літостат зовні, і його увагу, мабуть, знов притяг незеличкий білий напис на стінці машини.
— Товаришу, — звернувся він до монтера, — може, ви знаєте, що значить С-16?
Монтер, перебираючи в руках ізоляційну стрічку, що нею лагодив якийсь провід, усміхаючись, відповів:
— А це перша літера прізвища конструктора машини, а цифра вказує номер конструкції.
— А хто ж конструктор?
— Хіба ви не знаєте? Він же щойно тут був.
— Самборський?
— Так.
Ми з Тарасом переглянулися.
— Будемо цінувати його скромність, — сказав я хлопцеві.
— Ой, посміюсь з нього, як повернемось до Іркутська, — заляскав долонями Тарас.
Коли інженер повернувся, ми нічого йому не сказали.
В цей час до нас під’їхала електродрезина. Нарешті шофер пробрався сюди.
Була вже перша година ночі. Щойно стала до роботи нова зміна робітників, і наш чичероне[15] правильно зауважив, що вже час їхати спати.
Тарас пропонував ночувати в підземеллі, але Самборський не погоджувався, посилаючись на те, що тут немає тих вигід і комфорту, якими він хотів нас забезпечити на поверхні, в шахтарському будинку.
Назад їхали ще швидше, бо дрезина стала на рейки і котилася слідом за довгим поїздом з породою, що мчав із швидкістю не менш як сімдесят кілометрів на годину. Вітер обвівав нам обличчя, чорні тіні вагончиків бігли попереду. Скеляста стеля, мов прірва, перевернута догори дном, нависала над нами. З гуркотом і брязкотом проносились зустрічні поїзди порожніх вагонеток. З’являлись і враз зникали глибокі темні вибої у стінах тунелю, здаючись шляхами в таємниче підземне царство.
Тарас стомився, його голова сповзла мені на плече, і, коли дрезина зупинилась біля підіймальної кліті, хлопчина вже міцно спав.
— А знаєте, що Макаренко його забрати хоче від Аркадія Михайловича до себе на цю зиму? — сказав я Самборському. — Жалівся мені старий. Не хоче відпускати Тараса. А хлопець, здається, згоден.
— Ну? — незадоволено промовив інженер. — Цього не слід робити. Ви підтримуйте Аркадія Михайловича й допоможіть умовити Тараса.
— Ви проти? Чому?
— Я думаю, що скоро й Макаренко відмовиться. Йому буде не до цього.
— А що?
— У нього будуть великі неприємності.
— Що ж таке?
— От почуєте. Наробив він дурниць, а може, й гірше. Та незабаром самі довідаєтесь. Я поки що нічого не казатиму.
Видно, Самборський був незадоволений, що й це сказав, але
