Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

— Ярослав не давав вам читати мого листа?

— Ні.

— А як ви думаєте, зін міг дати будь-кому прочитати його?

— Це зовсім не схоже на нього.

— Але мені здається, що його хтось читав, — задумливо сказала дівчина і зникла за дверима.

Другого дня я почав шукати зустрічі з Ярославом Макаренком. Але знайти інспектора тунельних робіт було не легко. Ранком я двічі несміливо стукав до нього в номер, але на стук ніхто не озивався. Треба було його шукати в управлінні будівництва. Я мав їхати туди ще й тому, що збирався сьогодні попасти до Саклатвалн і хоч коротко звітувати йому про свою роботу за кордоном, бо був певен, що мого довжелезного письмового звіту, якого я свого часу надіслав сюди, він не читав.

Об одинадцятій годині ранку я зайшов у колосальний будинок управління Підзембуду. Виявилося, що туди, де містилися кабінети Саклатвали, Макаренка та інших керівних працівників, можна заходити, лише маючи перепустку. На щастя, видача перепусток була дуже добре впорядкована і забирала максимум дві-три хвилини. Мені дозволено було пройти в секретаріат Саклатвали, а це давало змогу обійти кабінети всіх начальників. Передусім я зайшов до кабінету Макаренка, але виявилось, що він ще позавчора виїхав у східну зону будівництва і повернеться лише днів через три.

Коли я перейшов до приймальні Саклатвали, то зустрів там Ліду. Лише я встиг сказати, що Макаренка в Іркутську нема, як її покликали до академіка.

Я став чекати на свою чергу. Вражало, що в прийомній дуже мало одзідувачів: я був третім на черзі, а після мене ніхто більше не заходив. Очевидно, секретаріат Саклатвали вмів організувати справу так, щоб відвідувачі не забирали багато часу в академіка.

На моє здивування, мене покликали до кабінету, лише звідти вийшла Ліда. Двоє попередніх одвідувачів, що дожидалися прийому, були явно цим незадоволені. “Чи не вона склала мені протекцію?” — подумав я, киваючи дівчині, що привітно усміхнулася до мене.

Академік приймав у своєму величезному кабінеті. Я чув, що він любить великі кімнати. Вікна були позакривані грубими портьєрами, що не пропускали денного світла, кімната освітлювалась лише великою настільною лампою під зеленим абажуром.

Саклатвала вразив мене своєю блідістю. Його велика борода стала біла-білісінька, голову теж вкрила сивина. Очевидно, останнім часом він багато працював і, відмовившись від свого колишнього режиму, перейшов до інших засобів підтримувати свою працездатність. Про це свідчило і штучне освітлення в кабінеті і кава, що стояла на столі перед академіком.

Академік зустрів мене усмішкою, що ховалася в бороді, запросив сідати і не звертати уваги на трохи незвичну обстановку.

— Запрацювався, — сказав він. — Та вже залишилось небагато. Розповідайте про вашу поїздку.

Я дуже цінив час керівника будівництва Глибинного шляху і, не бажаючи затримувати його, сказав йому все за п’ять хвилин. Але він не виявляв бажання одразу відпустити мене.

— Так ви кажете, — сказав він, — що за кордоном усвідомлюють стратегічне значення нашого будівництва?

— Так. Лише по-різному оцінюють це значення. Я писав у своєму звіті… Не знаю, чи довелось вам його бачити.

— Я уважно його прочитав. Але мені хотілося б ще почути від вас, бо це дуже важливо.

Що я міг ще йому розповісти? Плітки, які доводилось чути не стільки від чужоземців, скільки від наших інженерів, що приїздили туди? Я напружував пам’ять, намагаючись пригадати якісь визначні факти, про які не написав у звіті.

— А скажіть, захоплюються там колосальністю нашого будівництва?

— Це безперечно. Та є чимало злобителів, які пророкують, що воно призведе до фінансового, а потім економічного краху нашої держави.

— А за ним до військового, — засміявся Саклатвала.

— У всякому разі, там є люди, які кажуть: “хай будують грандіозніше; чим дорожче це буде коштувати, тим корисніше для нас”.

— Інтересно. Ну що ж, побачимо… Так… А що ви тепер збираєтесь робити?

Я сказав, що хотів би повернутись до журналістики. Адміністративна робота надокучила мені. Саклатвала не заперечував.

— Я хотів би зробити вас літописцем нашого будівництва, — сказав він на прощання, — але це залежить від вас. Може, ви самі ним станете. Днями у нас сесія Наукової ради. Запрошую і вас. Тільки знайте: писати про неї, мабуть, не можна буде. Через рік-півтора — будь ласка. Отже, побувати вам на сесії буде корисно.

Я гаряче подякував за це запрошення. Скільки мені було відомо, з журналістів на сесіях Наукової ради бував лише Черняк, але ж він сам входив до складу Ради.

Попрощавшись, я пішов розшукувати Самборського. Знайшов його досить швидко і спитав, коли поїдемо на будівництво.

— Наприкінці дня. Сидіть дома, я заїду по вас, заберемо Аркадія Михайловича й Тараса.

Можна було повертатися до “Витязя Іркуте”, що я і зробив.

Коли я входив до вестибюля готелю, мене хтось покликав. Я обернувся і побачив людину, яку одразу не впізнав. Лише коли вона підійшла до мене і простягла руку, я пригадав слідчого, який колись невдало розшукував Тараса Чутя.

— Томазян? — спитав я.

— Він самий. Теж живу тут. І шукаю вас.

— Якщо я вам потрібний, то прошу зайти до мене.

— Ні.

Томазян узяв мене під руку і повів до себе. Через кілька хвилин ми сиділи на дивані поруч один одного, і Томазян розповів досить цікаві речі.

— З Москви я прилетів учора ввечері. Ви прибули на день раніше і, мабуть, знаєте про пригоду з поштовим літаком, який летів із Свердловська до Іркутська.

— Загубив у повітрі двох пасажирів?

— Еге. Ця подія мене цікавить, бо, як не дивно, вона зв’язана із злочином, який — ви, мабуть, пригадуєте — я не зміг викрити років півтора тому.

— Дуже добре пам’ятаю.

— Так от я певен,