Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

— Оце так знахідка! — захоплювався Тюрін. — Це гірське пасмо не назвеш ні Альпами, ні Кордильєрами. Це… це…

— Тюріньєри! — підказав Соколовський. — Так, Тюріньєри. Звучна і гідна вас назва. Вищих гір ми, мабуть, не знайдемо.

— Тюріньєри, — ніби приголомшений, повторяв Тюрін. — Хм… хм… Трішки нескромно… Але звучить чудово. Тюріньєри. Тюріньєри… Нехай буде по-вашому, — згодився він. Його обличчя за склом скафандра сяяло.

Який, одначе, догадливий цей Соколовський! Він зробив прекрасний подарунок, який йому нічого не коштував, і ущасливив людину.

Нам довелося зробити велике півколо, набираючи висоти. Ці гори, здавалось, підносились до самого неба. Нарешті, ми побачили промінь Сонця. Перед нами був день, за нами — ніч: тінь гір вкривала поверхню Місяця аж до обрію. Ось і Сонце. Сліпуче, синє Сонце. Я мимоволі примружив очі. А коли розплющив їх, то не міг збагнути, що сталося. Мені здалося, що ми покинули Місяць і мчимо в просторах неба. Але чому ж я не помітив, як ми підносились вгору? Не відкинувся назад?.. Я оглянувся і побачив позад себе сліпучо-сяючу вертикальну стіну Тюріньєрів. А попереду — нічого. Внизу — нічого. Чорна порожнеча… Коли придивитись добре, то можна помітити, що основи Тюріньєрів зникають десь у чорній безодні. Відбите світло поволі згасає, і далі — цілковита темрява.

Оце так пригода! Місяць на другому його боці, виявляється, має форму не півкулі, а якогось обрубка кулі. Бачу — мої сусіди хвилюються не менше ніж я.

Я дивлюся праворуч, ліворуч. Порожнеча. Мені пригадались гіпотези про те, якою може бути невидима частина Місяця. Більшість астрономів твердять, що невидима частина — така сама, як і видима, тільки з іншими морями та горами. Хтось висловлював думку, що Місяць має форму груші. З боку Землі він кулястий, а з другого боку — витягнутий. І через те, нібито, Місяць завжди обернений одним — важчим — боком до Землі. Але ми побачили картину ще надзвичайнішу. Місяць — половинка розрубаної кулі. Хто ж відірвав другу половину, і куди вона поділась?..

Політ тривав уже кілька хвилин, а ми все ще летіли над чорною безоднею. Тюрін сидів спантеличений. Соколовський мовчки керував, дедалі посилюючи вибухи — йому кортіло скоріше поглянути, чим все це закінчиться.

Вже не знаю, скільки часу летіли ми в темряві зоряного неба, поки на сході не засвітилась смужка — край «землі». Ми зраділи їй, як мандрівники, що, перепливши невідомий океан, побачили жаданий берег. Значить, ми не впали з Місяця. Але що ж тоді було під нами?

Тюрін догадався перший.

— Розколина! — сказав він. — Розколина надзвичайної глибини і ширини.

Так воно й було. Незабаром ми досягли другого краю розколини.

Коли я оглянувся назад, то вже не побачив Тюріньєрів. Вони зникли за обрієм. Тепер позаду нас видно було лише чорний простір.

Ми всі троє були вражені нашим відкриттям. Соколовський, вибравши посадочну площадку на протилежному краю розколини, куди ми прилетіли, знизився і посадив ракету неподалік від краю.

Ми мовчки перезирнулись. Тюрін почухав рукою скафандр, — він хотів почухати в потилиці, як це буває з людьми, вкрай спантеличеними. Ми притулили наші скафандри один до одного, — всім нам треба було поділитися враженнями.

— Так от яке діло виходить, — сказав, нарешті, Тюрін. — Це вже не звичайна розколина, яких чимало на Місяці. Вона йде на протязі майже всієї поверхні заднього боку Місяця від краю до краю, і глибина її чи не більша, як десята частина всього діаметра. Наш любий супутник хворий, і серйозно хворий, а ми й не знали цього. Місяць — куля, наполовину розколота.

Мені пригадались різні гіпотези про загибель Місяця. Місяць, обертаючись навколо Землі, чимраз більше віддаляється від неї. Для майбутніх земних жителів він здаватиметься колись не більшим за Венеру, потім за звичайну маленьку зірочку, і, нарешті, наш вірний супутник назавжди піде від нас у світові простори. Інші ж лякають тим, що Земля, кінець-кінцем, притягне до себе Місяць, і він упаде на неї. Щось подібне нібито було вже якось на Землі, коли вона мала другого супутника, — невеличкий Місяць, що в давні часи упав на Землю. Западина Тихого океану утворилася нібито під час цього падіння.

— Що ж тепер буде з Місяцем? — тривожно спитав я. — Чи впаде він на Землю, чи піде в світові простори, коли розпадеться на частини?

— Ні те, ні друге. Найімовірніше, що він носитиметься навколо Землі безконечно довго, як і зараз, але в іншому вигляді, — відповів Тюрін. — Якщо він розколеться тільки на дві частини, то ми матимемо два супутники, замість одного. Два «півмісяці». Але найможливіше, Місяць розлетиться на дрібні частки, і тоді ми матимемо світний пояс, як у Сатурна. Кільце з дрібних кусків. Я казав про це, але, признатись, не припускав, що загроза втратити Місяць, — такий, який він є зараз, — стоїть ближче, ніж я думав.

— А чи не можна якось полагодити Місяць? Полікувати? — спитав я.

Тюрін до мого запитання поставився цілком серйозно.

— Технічний прогрес безмежний, — відповів він. — Можливо, інженери майбутнього спробують накласти на розколини шви, стягнути сталевими скобами. Але це справа колосальної трудності, і надовго вона не врятує наш Місяць. Мабуть, легше притягнути до Землі кілька інших «місяців», узявши їх «напрокат» в інших планет. От, наприклад, Марс. Він має два місяці: Фобос і Деймос. Може обійтися і одним. Юпітер має аж дев’ять супутників, Сатурн — десять: Мімос, Енцелад, Тетіс, Діона, Рея, Титан, Феміда, Гіперіон, Япет, Феба, — скоромовкою проговорив Тюрін, ніби перелічуючи імена своїх дітей. — Уран має чотири супутники: Уріель, Умбріель, Титанія, Оберон; Нептун має три супутники, і відкрив їх я. Майже три десятки «місяців» в одній сонячній системі, не рахуючи дрібних. А цих дрібних — тисячі. Вибір багатий. Супутників крайніх орбіт не так уже й