Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

готово, Соколовський запропонував мені піднятися на верхню відкриту площадку ракети, де стояв другий апарат керування. Сидіти на ракеті було цікавіше, ніж всередині. Я міг оглядати всі околиці. Праворуч вся поверхня Місяця вже була заллята яскравим сонячним промінням. Чорні тіні гір вкривали смугами освітлену Сонцем долину. На лівому від нас боці горіли тільки вершини, а основи гір поринали в місячному присмерку. Ця частина Місяця здається з Землі попелястого кольору. Гірські пасма були тут положистіші. Ми їхали понад самим краєм «молодика», себто лінією «термінатора», як казав Тюрін, — границею світла і тіні. Я подивився на західний горизонт. Надзвичайно ефектні були вершини найвищих гір, що ніби звисали над поверхнею. Соколовський легенько штовхнув мене рукою в бік і кивнув головою вперед. Я глянув. Перед нами була величезна розколина. Ми вже не раз перестрибували через розколини з розгону. Якщо розколина була занадто широка, — перелітали через неї. Мабуть, Соколовський попереджав мене перед стрибком, щоб я не впав. Я подивився на нього. Геолог притулив свій скафандр до мого і сказав:

— Дивіться, наш професор…

Тут я помітив Тюріна, який щойно вийшов з тіньової смуги. Він біг понад розколиною, вимахуючи руками. Перестрибнути через неї він не міг. А розколина простягалася вбік дуже далеко.

— Боїться, що ми випередимо його і першими станемо в центрі цирку, — продовжував геолог. — Доведеться спинитись.

Тюрін уже біг до нас. Ракета стала. Тюрін з розгону одним стрибком вискочив на верхню площадку. Він дедалі більше дивував мене. Місяць остаточно відмолодив його.

А втім, я трохи перебільшував. Коли Тюрін сів біля мене, я побачив, як він втомився. Він майже впав на мене. Його одежа високо підіймалась на грудях.

Перед розколиною Соколовський «натиснув на педалі». Розітнувся досить сильний вибух. Ракета рвонула вперед і вгору. В ту ж мить перед моїми очима мелькнули ноги Тюріна. Утома позначилась, — він не встиг міцно вхопитися за поруччя, і його скинуло. Наша необережність! Я повернув голову і побачив, як тіло Тюріна описало дугу і почало падати. Хоч падав він поволі, але із значної висоти. У мене завмерло серце. Убився професор!.. А наша ракета летіла вже над широкою розколиною. Соколовський круто повернув апарат, — через що я сам мало не впав, — і полетів назад. Тюрін лежав нерухомо. Ми наблизились до нього, спустились на поверхню і поспішили на допомогу. Соколовський, як людина досвідчена, насамперед оглянув одежу, — чи не має на ній розривів. Найменша дірка змогла б бути смертельною: світовий холод миттю заповнив би одежу і обернув тіло професора на кусок льоду. На щастя, одежа була ціла, тільки вимазана чорним пилом та трохи подряпана. Тюрін підняв руку, поворухнув ногою… Живий! Раптом він звівся на ноги і сам пішов до ракети. Я був вражений. Тільки на Місяці можна падати так щасливо. Тюрін вибрався на своє місце і мовчки показав рукою вперед. Сівши з ним поряд, я заглянув крізь скло його скафандра. Професор посміхався. Все гаразд!

Через кілька хвилин ми були на місці. Професор підняв руку і урочисто спустився вниз. Він виконував обряд. Він священнодіяв. Ця картина назавжди врізалась мені в пам’ять. Чорне небо, всіяне зорями. Синясте сонце. З одного боку сліпучо-яскраві гори, з другого — палаючі верхів’я гір, що ніби висять в порожнечі. Широка долина цирку, майже до половини вкрита тінню, з зубчастими краями. На вкритому попелом та пилом кам’янистому ґрунті долини, гублячись в далині, простягаються сліди коліс нашої машини. Ці сліди на місячній поверхні справляли особливо велике враження. Біля самого краю тіні — чоловік, схожий на водолаза. Він розмірено ступає в напрямі до того місця, де має бути центр цирку, залишаючи за собою сліди ніг, — людських ніг! Спиняється. Дивиться на кратери, на нас, на небо. Збирає каміння і складає в невеличку піраміду. Тоді нахиляється і креслить пальцем на попелі, ніби епітафію:

ТЮРІН

рік, число

Цей напис, зроблений на попелі пальцем руки, міцніший від рунічних написів на земних скелях: дощі не змиють його, вітри не занесуть пилом. Напис залишиться на мільйони років, якщо тільки випадковий метеорит не впаде на це місце.

Тюрін задоволений. Ми знову сідаємо в наш екіпаж і летимо на північ. І знову — на заході виблискують вершини гір, на сході такі самі вершини, коли дивишся на них проти сонця, вимальовуються на фоні зоряного розсипу темними силуетами. По той бік термінатору — темний ґрунт, яскраво освітлені гори, по другий бік — темні гори і освітлений ґрунт. Сонце помалу здіймається над обрієм, освітлюючи вже окремі скелі гір, що лежать на сході. Як, одначе, повільно котиться воно по небу!

Знову стрибок над розколиною. На цей раз Тюріна попереджено. Він учепився гуками за залізні поруччя і втримався. Я дивлюся вниз. Жахлива розколина! Навряд чи є такі на Землі. Глибини не видно — чорно. Шириною ж вона, мабуть, на кілька кілометрів. Бідолашний дідусь Місяць! Які глибокі зморшки на твоєму обличчі…

— Альфонс… Птоломей… Ми вже бачили їх, підлітаючи до Місяця, — говорить Тюрін.

В далині я бачу вершини кратера.

— Ось він… Коперник! — вигукнув Тюрін, притискаючи свій скафандр до мого. — Один з найбільших кратерів Місяця. Його діаметр понад 85 кілометрів. А найбільший кратер на Землі, — на острові Цейлоні, — має менше 70 кілометрів. В кратер! В самий кратер! — командує Тюрін.

Соколовський ставить ракету «дибки». Вона круто здіймається вгору, щоб перелетіти через край кратера. З висоти я бачу правильне коло, в центрі якого височіє конус. Ракета спускається біля основи конуса. Тюрін зіскакує на поверхню і стрибками біжить до конуса. Невже він хоче вилізти на вершину? Авжеж! Старий астроном уже дряпається по крутих, майже прямовисних скелях. І це «кисіль»-Тюрін! Жоден альпініст не угнався б за ним, при умові, звичайно, що альпініст ліз би на земну гору, а Тюрін — на місячну. Тут лазити незмірно легше. На Місяці Тюрін важить не більше як 10–12 кілограмів. Це невелика вага навіть для його кволих м’язів.