Загублений світ - Артур Конан Дойль
Ми підповзли до лорда Джона й заглянули вниз. Перед нами зяяла глибока улоговина, ймовірно один з тих невеликих кратерів, яких багато на плато. На дні цієї улоговини, ярдів за сто від того місця, де ми лежали, за крайкою очерету зблискували затягнуті зеленню стоячі калюжі. Місце було похмуре саме по собі, але, дивлячись на його мешканців, я мимоволі згадав сцени із сьомого кола Дантова «Пекла»[45]. Тут гніздилися птеродактилі — сотні і сотні птеродактилів! Улоговина так і кишіла ними — дитинчата плазували у воді, а їх огидні матінки висиджували на обмілині яйця у твердій жовтуватій плівці. Уся ця маса огидних ящерів копошилася, била крилами, стрясала повітря лементами і поширювала навколо такий сморід, що в нас нудота підступала до горла. А вище, кожний на своєму камені, сиділи величезні сірі самці, схожі на висохлі опудала, сиділи зовсім нерухомо, як мертві, і тільки поводили очима, що налилися кров’ю, та зрідка клацали дзьобом услід бабкам, які пролітали. Їх велетенські перетинчасті крила, зігнуті в передпліччях, були притиснуті до боків, над ними стирчали хижі пташині голови, і від цього у їх вигляді, мені ввижалося щось людське — вони нагадували бабів, що кутаються в мерзенні, кольору павутиння, хустки. Рахуючи і великих і маленьких, в улоговині було не менше тисячі цих мерзенних тварин.
Обидва наші професори так зраділи можливості вивчати поблизу життя доісторичного світу, що охоче просиділи б тут весь день. Вони показували нам дохлу рибу і птахів, які валялися серед каміння і що, мабуть, служили їжею птеродактилям, і поздоровляли один одного з тим, що внесуть нарешті ясність у питання, чому кістки цих літаючих ящерів у такій кількості зустрічаються в деяких місцях, наприклад, у кембріджських піщаниках. Тепер вже не викликає сумніву, говорили вони, що птеродактилі, подібно пінгвінам, жили зграями. Зрештою, бажаючи довести колезі якусь свою тезу, Челленджер висунув голову із-за каменя і ледве не накликав загибель на всіх нас. Найближчий до нас самець раптом пронизливо засичав, змахнув двадцатифутовими перетинчастими крилами і піднявся в повітря. Самки з дитинчатами збилися в купу ближче до води, а вартові один за одним злетіли в небо. Дивне видовище являли собою ці огидні тварини, що сотнями літали над нами, швидко, наче ластівки, розсікаючи повітря крилами. Утім, ми незабаром зрозуміли, що милування цим видовищем до добра не доведе. Спочатку птеродактилі кружляли високо в небі, очевидно перевіряючи, наскільки велика небезпека. Потім, поступово стискаючи коло, почали спускатися все нижче і нижче, і, нарешті, сухий шелест їхніх аспідно-чорних крил досяг такої сили, що мені мимоволі пригадався Хендонський аеродром у дні змагань.
— Небезпека! — крикнув лорд Джон, хапаючи гвинтівку за дуло. — Біжіть просто до лісу, тримайтеся всі разом!
Але коло над нами вже зімкнулося. Птеродактилі майже зачіпали нас крилами по обличчях. Ми били їх прикладами, але удари потрапляли в щось м’яке і не заподіювали їм жодної шкоди. І раптом з цього аспідно-чорного блискучого кола висунулася довга шия; лютий дзьоб цілився просто в нас. За ним ще і ще один. Саммерлі скрикнув і закрив руками закривавлене обличчя. Я відчув сильний поштовх у потилицю і мало не знепритомнів від болю. Челленджер упав, я нахилився допомогти йому і повалився на нього, прибитий ще одним ударом ззаду. У ту ж мить лорд Джон вистрілив. Я підняв голову і побачив, що один із птеродактилів б’ється на землі з перебитим крилом, бризкає, слиною з розкритого дзьоба і люто крутить виряченими, налитими кров’ю очима — справжній диявол з картини якого-небудь середньовічного художника! Його побратими, налякані звуком пострілу, злетіли вгору і почали кружляти в нас над головою.
— Тепер рятуйтеся! — крикнув лорд Джон.
Ми побігли навпростець крізь чагарник, але біля самого узлісся гарпії знову наздогнали нас. Саммерлі був збитий з ніг, ми підняли його і кинулися під дерева. У лісі небезпека минула, бо птеродактилям з їхніми величезними крилами ніде було розвернутися між гілок.
Ми поверталися в табір у досить жалюгідному стані, а вони ще довго проводжали нас, кружляючи колами в блакитному небі на такій висоті, що знизу їх можна було прийняти за звичайних голубів. Погоня припинилася лише тоді, коли нас сховала лісова хаща, і більше птеродактилі не з’являлися.
— Надзвичайно цікава і повчальна подія, — сказав Челленджер, обмиваючи в струмку розпухле коліно. — Тепер, Саммерлі, ми з вами добре знаємо, як поводяться розлючені птеродактилі.
Саммерлі в цей час витирав кров, що лилася із садна на чолі, а я перев’язував досить глибоку рану на потилиці. Лорд Джон відбувся легше за нас: чудовисько тільки подряпало йому плече і розірвало сорочку.
— Слід зазначити, — продовжував Челленджер, — що в нашого юного друга колота рана, а вирвати такий жмут із сорочки лорда Джона можна було тільки зубами. Мене ж били крилами по голові. Таким чином, ми познайомилися з найрізноманітнішими методами нападу птеродактилів.
— Ще трохи, і нам прийшов би кінець, — серйозним тоном промовив лорд Джон. — Огиднішу смерть важко собі уявити — стати жертвою цих мерзенних тварин! Мені дуже не хотілося стріляти, але вибору не було.
— Ми не сиділи б зараз біля струмочка, якщо б не ваш постріл, — переконано проговорив я.
— Будемо сподіватися, що моя стрілянина справі не зашкодить, — сказав лорд Джон. — У тутешніх лісах, напевно, часто лунають звуки не менш голосні: то відламається гілка, то звалиться ціле дерево. Однак на сьогодні сильних відчуттів досить. Ходімо краще до табору, пошукаємо в нашій аптечці карболки. Хто цих тварюк знає — може, їхні укуси отруйні.
Але, звідтоді як стоїть світ, навряд чи на долю людини випадало стільки пригод за один день. Нас чекало нове лихо. Ми вийшли
