Загублений світ - Артур Конан Дойль

берегом струмка на галявину і, побачивши колючу огорожу, що оточувала наш форт, вирішили, що цього разу випробування наші скінчилися. Однак відпочивати нам не довелося. Вхід у Форт Челленджера був завалений як і раніше, огорожа була ціла, а все-таки ми відразу зрозуміли, що за нашої відсутності тут хтось побував. Непроханий гість не залишив на землі жодних слідів, і тільки нависла над табором величезна гілка дерева гінкго видавала шлях, яким він пробрався сюди. Що ж стосується його сили і зухвалості, то про це добре свідчив стан нашого складу. Усі речі були розкидані по галявині, одна бляшанка з м’ясом розчавлена — очевидно, таким способом він намагався витягти її вміст. Від ящика з патронами залишилися самі друзки, а біля нього валялася зім’ята в корж гільза. Неясний страх знову стиснув нам серце, і ми почали злякано вдивлятися в густі тіні під деревами, очікуючи, що звідти от-от з’явиться щось дивовижне.

Яке ж полегшення ми відчули, коли почули в цю хвилину голос Самбо і, підійшовши до краю плато, побачили на вершині стрімчака його усміхнену фізіономію!

— Все добре, містере Челленджере! Все добре! — крикнув він. — Самбо тут. Не бійся! Коли покличеш Самбо, він завжди буде тут.

Дивлячись на чесного негра і на неосяжну рівнину, що простиралася мало не до приток Амазонки, ми згадали, що це все-таки двадцяте століття, що ми живемо на Землі, а не на якій-небудь повній первісного хаосу планеті, куди нас перенесло чарівною силою. Але як важко було уявити собі, що від фіолетової лінії обрію палицею кинути до великої ріки, якою ходять великі пароплави, що люди там балакають про свої маленькі життєві проблемки, тоді як ми, закинуті в первісний світ, до первісних істот, можемо тільки дивитися в той бік і тужити про життя, сповнене для нас стількох радостей!

У мене залишився ще один спогад, пов’язаний з цим незвичайним днем, і на ньому я закінчу свого листа. Поранення, яких ми зазнали, явно подіяли на нерви обох професорів, і вони розпочали гарячу суперечку про те, до якого роду доісторичних ящерів належать наші вороги — до птеродактилів чи диморфодонів. Справа дійшла до обміну шпильками. Щоб не чути їхньої перепалки, я відійшов убік і, сівши на стовбур дерева, що впало, запалив люльку. Через кілька хвилин переді мною виросла фігура лорда Джона.

— Слухайте, Мелоуне, — сказав він, — ви добре запам’ятали те місце, де гніздяться ці тварини?

— Звичайно, запам’ятав.

— Щось на кшталт вулканічного кратера, правда?

— Цілком правильно, — сказав я.

— А який там ґрунт, ви звернули увагу?

— Одні валуни, камені.

— Ні, біля самої води, де росте очерет?

— Щось синювате, начебто глина.

— Отож… Вулканічний кратер і синя глина.

— Ну то й що? — запитав я.

— Та ні, це я так, — відповів лорд Джон і неквапливо покрокував туди, де все ще лунали голоси наших учених сперечальників — напружений, різкий тенор Саммерлі і гучний бас Челленджера.

Я, ймовірно, забув би слова лорда Джона, але тієї ночі мені довелося почути їх від нього ще раз. — Синя глина… синя глина у вулканічному кратері, — пробурчав він. Це було останнє, з чим я, змучившись за день, занурився в міцний сон.

Глава XI

Я стаю героєм дня

Побоювання лорда Джона Рокстона виправдалися: укуси чудовиськ, що напали на нас, були отруйними. Наступного ранку після нашої першої пригоди на плато в мене й у Саммерлі почалися сильні болі й остуда, а в Челленджера так розпухнуло коліно, що він ледь міг ступити на хвору ногу. Тому ми провели весь день у таборі, намагаючись у міру сил допомагати лордові Джону, що займався зміцненням колючої огорожі — нашого єдиного захисту від ворогів. Пам’ятаю, мене від самого ранку переслідувало тоді дивне відчуття: мені весь час здавалося, що за нами уважно стежать, але хто і звідки, цього я не міг сказати.

Я не стерпів і поділився своїми побоюваннями з Челленджером, що не забарився приписати їх розумовому розладу, нібито викликаному моїм пропасним станом. Як би там не було, але я раз у раз продовжував озиратися на всі боки, готуючись побачити щось і нічого не бачачи, крім темної купи гілок, з яких була складена наша колюча огорожа, та похмурих склепінь зелені, що вінчала стовбури величезних дерев. І все-таки впевненість, що якийсь недоброзичливий спостерігач ховається за два кроки від нас, не тільки не залишала мене, але ставала все сильнішою і сильнішою. Я пригадав марновірний страх індіанців перед грізним Курупурі, що ховається в лісовій глушині, і вже був готовий повірити, що цей злий дух позбавляє спокою тих сміливців, які вторгаються в найсвятіше місце його священної обителі.

Цієї ночі — нашої третьої ночі у Країні Мепл-Уайта — одна подія справила на нас дуже тяжке враження і змусила зайвий раз подякувати лорду Джонові, що не пошкодував зусиль, аби зміцнити Форт Челленджера. Ми спали біля згасаючого багаття, як раптом нас розбудило, вірніше буквально підняло на ноги, шалене ревіння і верещання. Я не знаю, з чим можна порівняти ці лементи, що лунали десь зовсім поруч з нашим табором, — мені не доводилося чути нічого страшнішого. Вони роздирали повітря, наче гудок потяга, не маючи ні чистоти, ні чіткості цього звуку. Ми затисли вуха, намагаючись не чути густого вібруючого гуркоту, сповненого безмежного жаху і страждання. Нерви не витримували такого напруження. Я весь вкрився холодним потом, серце завмерло в мене в грудях. Здавалося, усі прикрощі життя, усі його незліченні страждання — все, у чому воно може обвинуватити небеса, злилося воєдино в цьому болісному лементі. І, немов акомпануючи крикам, від яких аж дзвеніло у вухах, немов відтіняючи їх, там же рокотав чийсь переривчастий, низький сміх, чиєсь радісне гортанне гарчання. Цей страшний дует тривав хвилини три-чотири; він переполошив усіх птахів, що спали на деревах, і так само раптово стих. Ми довго мовчали, вражені почутим. Потім лорд Джон підкинув хмизу в багаття. Червонуваті відблиски вогню освітили напружені обличчя моїх товаришів і заграли в листі над нашою головою.

— Що це було? — пошепки запитав я.

— Вранці довідаємося, — сказав лорд Джон. — Це десь зовсім близько, не далі тієї прогалини.

— Ми удостоїлися честі підслухати здалеку доісторичну трагедію, що розігралася в очеретах, коло лагуни юрського періоду, коли великий ящір прикінчував у твані свого слабшого побратима! — виголосив Челленджер з надзвичайною навіть для нього урочистістю. — Так, людина багато виграла з’явившись на Землі трохи пізніше. На світанку всесвіту їй довелося б зустрітися з такими чудовиськами, що