Веселка тяжіння - Томас Пінчон

його не бачила, доки не прийшла в реквізований будиночок поблизу пускових майданчиків, захованих у дібровах і парках цього заселеного клину дрібних ферм та обійсть, що простягається на схід від королівського міста поміж двома обширами польдеру до Васенаара — але того першого разу його обличчя, побачене в осінньому світлі крізь величезне західне вікно вітальні, коли він стояв на колінах голий, якщо не зважати на змережений шипами нашийник, ритмічно мастурбуючи під вигуки капітана Блікеро, вся його світла шкіра, розпечена надвечірнім сонцем до яскравого синтетично-помаранчевого відтінку, який у неї ніколи не пов’язувався зі шкірою, кривавий моноліт його пеніса, добре чутне у тиші килимів важке дихання, лице, підняте не до когось певного, а наче до чогось такого на стелі чи в небесах, що стеля може замінити його поглядові, а очі опущені, в такому стані він, очевидно, проводить більшість часу, — його обличчя, підняте, дедалі напруженіше, охоплене оргазмом, воно настільки близьке до того, що вона все своє життя бачила в дзеркалах, до її власного продуманого погляду манекена, що вона затамовує подих, на мить відчуває прискорене серцебиття і лишень по тому дивиться на Блікеро. Той у захваті.

— Можливо, — каже він, — тобі я обріжу волосся. — Посміхається до Готфріда. — А його змушу відростити.

Кожного ранку у казармах, вишикуваних рядком біля його батареї біля Schußstelle 3[129], де за старих часів перед знавіснілими безталанними завсідниками перегонів колись мчали із тупотом коні, на хлопця може чекати приниження, тож постійних оглядів він не проходить, капітан оберігає його від армійських порядків. Замість цього між стрільбами чи то вдень, чи вночі, не досипаючи, у найнезручніший час він потерпає через «Hexeszüchtigung[130]» капітана. То обрізав їй Блікеро волосся чи ні? Цього вона вже не пам’ятає. Знає, що раз чи двічі одягала мундири Готфріда (волосся, авжеж, забирала під його пілотку), і при цьому легко могла б зійти за його двійника, такі ночі проводила «в клітці», оскільки правила встановлював Блікеро, а Готфрідові доводилося вдягати її шовкові панчохи, мереживний фартушок і очіпок, весь її атлас та органді зі стрічками. Однак потому він завше повертався до клітки. Так має бути. Їхній капітан не дозволяє сумніватися, хто з них, сестра чи брат, насправді покоївка, а хто гусак на відгодівлі.

Чи всерйоз вона грає? У завойованій країні, у її власній окупованій країні, як вона гадає, краще стати частиною якогось формального, осмисленого різновиду того, що зовні відбувається без усякої форми чи пристойних обмежень удень і вночі, страти без суду й слідства, облави, побиття, параноя, сором… вони між собою цього ніколи відверто не обговорюють, однак, схоже, Катьє, Готфрід і капітан Блікеро зійшлися на тому, що така нордична й прадавня форма, з якою вони знайомі і з якою їм зручно, — заблукалі дітлахи, лісова відьма в пряниковому будиночку, полон, відгодівля, Піч — буде їхнім притулком, захистом від того, що ззовні, чого жоден із них витримати не спроможний — Війни, цілковитої влади випадку, і, поміж усім іншим, їхніх власних жалюгідних умов отут…

Навіть усередині, в будиночку, небезпечно… майже щодня ракета дає збій. У кінці жовтня неподалік від цього обійстя одна впала і вибухнула, забравши життя дванадцятьох членів бригади наземного обслуговування, вибивши шибки в будинках на сотні метрів навколо, включно із західним вікном вітальні, де Катьє вперше побачила свого золотого брата по грі. За офіційними чутками, вибухнуло тільки пальне й окиснювач, але капітан Блікеро з дрожем, слід зауважити, нігілістичного вдоволення сповістив, що аматоловий заряд боєголовки також вибухнув, а тому для них що пусковий майданчик, що мішень — однаково… І всі вони приречені. Будиночок стоїть на захід від іподрому Дьойндіґт, у протилежному від Лондона напрямку, але то геть нічого не важить — ракети, сказившись, часом повертають, як їм заманеться, моторошно іржуть у небесах, крутяться і падають казна-куди, куди звелить їхнє безумство, незрозуміле і, ймовірно, невиліковне. Якщо встигають, господарі їх знищують — по радіо, у корчах. Між ракетними пусками — англійські нальоти. Коли надходить час для вечері, низько над темним морем з ревінням пролітають «спітфайри», затинаючись, вмикаються міські прожектори, високо в небі над мокрими залізними лавами у парках зависає відлуння сирен, гармати ППО пахкають, намацують, а бомби падають у гаю, на польдер, у низинах, де, як гадають, розквартировані ракетні підрозділи.

Цим самим до гри додається обертон, що змінює тембр. Це вона, Катьє, якоїсь невизначеної поки що миті має запхати Відьму до Печі, напаленої для Готфріда. Тому капітанові не слід виключати ймовірності того, що Катьє — насправді англійська шпигунка чи голландська підпільниця. Попри всі потуги німців, з Голландії просто в Командування бомбардувальної авіації Королівських ВПС нескінченним потоком плинуть розвіддані про розгортання частин, шляхи сполучення, в якій темно-зеленій діброві може причаїтися А-4: дані застарівають щогодини — настільки мобільними є ракети та їхнє допоміжне устаткування. Але «спітфайрам» вистачає й електростанції, і складу рідкого кисню, і квартири командира батареї… от цікаве питання. Чи вважатиме Катьє свої зобов’язання недійсними, одного разу викликавши англійські винищувачі-бомбардувальники на цей самий будиночок, свою іграшкову тюрму, хоча це й означає смерть? Капітан Блікеро в цьому геть не впевнений. До певної міри ця агонія його захоплює. Певна річ, у людей Мюссерта[131] є послужний список Катьє, він бездоганний, на її рахунку щонайменше три впольовані єврейські родини, вона справно буває на зборах, працює на курорті люфтваффе під Схевенінґеном, де керівництво хвалить її за сумлінність і бадьорість духу, від роботи не ухиляється. Та й не використовує, як багато хто зараз, партійний фанатизм, аби прикрити брак здібностей. Можливо, є лиш одна тінь сумніву: її відданість холодна, схоже, у неї є своя причина перебувати в Партії. Жінка з математичною освітою — і з причинами… «Зажадай Переміни, — казав Рільке, — Хай Пломінь тебе надихне[132]!» Лаврові, солов’ю, вітрові — жадаючи його, віддатися, обійняти, впасти в пломінь, що зростає, заповнюючи собою всі почуття й… не кохати, бо вже неможливо діяти… але безпорадно лишатися закоханим…

Проте не Катьє: жодного тріпотіння. Блікеро робить висновок, що потай вона побоюється Перемін, замість цього вподобала підправляти незначні похибки у візерунках та вбранні, не заходячи далі політичного трансвестизму — не лишень у Готфрідовому одязі, а й у звичайній мазохістській одежі французької покоївки, що так не пасує до її зросту, довгих ніг і ходи, білявого волосся, крилоподібних чуттєвих плечей — вона в усе це лишень грає… грає у гру.

Він нічого не може вдіяти. Посеред приреченого Райху, паперової імпотенції наказів,