Веселка тяжіння - Томас Пінчон

нейронів у мозаїці мозку, настільки збуджених, що через взаємну індукцію вони пригнічують ділянку кори навколо себе. Одна яскрава, полум’яна цятка, оточена темрявою. Темрявою, яку та цятка певним чином покликала до життя. Вона ізольована, ота яскрава цятка, може, й на все життя пацієнта, від усіх інших ідей, відчуттів, самокритики, що втихомирюють і нормалізують полум’я. Павлов називав це «цяткою патологічної інертності». От зараз ми працюємо із собакою… він пройшов «зрівнювальну» фазу, коли будь-який подразник, сильний чи слабкий, викликає достоту ту саму кількість крапель слини… відтак перейшли до «парадоксальної» — потужні подразники викликають слабку реакцію, і навпаки. Учора вивели його на ультрапарадоксальну. За межі. Тепер, коли вмикаємо метроном, який раніше означав їжу і викликав у Собаки Вані потоки слини, собака одвертається. А коли вимикаємо метроном, от тоді Собака Ваня до нього повертається, нюхає, пробує лизати, кусати — відкушує у тиші подразник, якого немає. На думку Павлова, всі душевні захворювання врешті-решт пояснюються ультрапарадоксальною фазою, патологічно-інертними цятками кори, плутаниною з поняттями протиставлення. Павлов було надумав цілковито присвятити себе експериментам, але помер. А я живу. Маю фінансування, і час, і волю. Слотроп — сильний, непроникний, його непросто перевести в будь-яку з трьох фаз. Можливо, зрештою, нам доведеться морити його голодом, тероризувати, я не знаю… не конче до цього доводити. Але я таки знайду його цятки інертності, з’ясую, які вони, навіть якщо мені доведеться залізти у його триклятий череп, і, може, розгадаю цю загадку, чому так падають ракети — хоча, зізнаюся, це лишень подачка, аби вмовити вас мені допомогти.

— Навіщо? — Трохи не по собі, га, Мехіко? — Навіщо вам я?

— Не знаю. Але ви потрібні.

— Ви — одержимий.

— Мехіко. — Він стоїть без поруху, повернута до моря половина обличчя наче вмить постаріла на пів століття, дивиться, як хвилі аж тричі залишають по собі крижану плівку. — Допоможіть мені.

Та нікому я не годен допомогти, думає Роджер. І звідки така спокуса? Це небезпечно, це збочення. Він справді хоче допомогти, він, як і Джесіка, страшенно боїться Слотропа. А як же дівчата? Може, це все його самотність у Відділі Псі, у переконанні, до якого він не може ані пристати серцем, ані покинути… їхня віра, навіть скупого на усміх Ґлоумінґа, полягає в тому, що має бути щось більше за почуттями, за смертю, за Ймовірностями, в які Роджеру тільки й лишається вірити… О, Джесі, — його обличчя тикається в її голу, химерно кістяну і жилаву спину, — я тут геть чисто заблукав…

Між водою та жорсткими водоростями бринить на вітрі довга смуга трубопроводу за колючим дротом. Чорна мережа тримається на довгих скісних розтяжках, які списами стирчать у бік води. Картина занедбана й математична: обідрано все до векторів сил, що утримують конструкцію на місці, де-не-де подвоєно, один ряд за іншим, йде навспак — це Пойнтсмен і Мехіко знову пішли — товстезним муаром, на тлі повторення діагоналей повторюється вертикально паралаксом, а нижче плутанина дроту вже геть безладна. Вдалині, де конструкція звертає в туман, ажурна стіна набуває сірого кольору. Нічний снігопад забілив кожен чорний штрих, проте вітер і пісок знов оголили темне залізо, просолили, тут і там явивши короткі мазки іржі… а місцями крига й сонце перетворюють конструкцію на електрично-білі потоки енергії.

Ще далі, нагорі, на півдорозі до скель, за вкопаними фугасами й протитанковими стовпами з подзьобаного бетону, в ДОТі, накритому сіткою і дерном, після складної лоботомії розслабляються доктор Бліґг і його медсестра Айві. Його відчищені вправні пальці пірнають попід її підв’язки, відтягують, одпускають із раптовим гучним «хлясь» і «го-го-го» від Бліґга, Айві підстрибує і також сміється, не надто наполегливо вивертаючись. Вони лежать на постелі зі старих вицвілих навігаційних карт, інструкцій з експлуатації, драних мішків з піском і розсипаного піску, спалених сірників і розтріпаних коркових фільтрів потовчених сигарет, якими втішалися ночами 41-го, коли від найменшого відблиску в морі раптово стискалося серце.

— Ти божевільний, — шепоче вона.

— Я розпусник, — усміхається він і знову хляпає її підв’язкою, немов якийсь хлопчисько з рогаткою.

На узвишші лінія циліндричних загороджень, яким належало калічити «королівських тигрів», що тепер ніколи вже не покотяться цією землею, лінією білих кексів зміїться вдалину мишастими пасовиськами, серед пласких латок снігу і блідих виходів вапняку. На ставочку чорношкірий із Лондона, катається на ковзанах, неймовірний, наче зуав, ковзає на лезах, високий і гордий, ніби народжений для них і криги, не для пустелі. Міські дітлахи кидаються перед ним урозтіч, і все одно надто близько, щоразу, коли він розвертається, їхні щоки обпікає віяло крижаних іскор. Доки не всміхнеться, вони не наважаться заговорити, почнуть лишень ходити хвостиком, стежитимуть, кокетуватимуть, жадаючи усмішки, остерігаючись її, прагнучи її. Лице має чарівне, таке лице вони знають. На березі Майрон Ґрантон і Едвін Трікл смалять цигарки, одна за одною, розмірковуючи про Операцію «Чорне крило» та репутацію Шварцкомандо, спостерігають за своїм чарівним негром, своїм прототипом, обидва не хочуть ризикувати і на лід не виходять, не мають жодного бажання стрибати чи викидати якісь колінця перед дітлашнею.

Зима застигла — небо перетворилося на холодне сяюче желе. Унизу на пляжі Пойнтсмен виймає з кишені рулон туалетного паперу, кожен листок із трафаретним «Власність Уряду Й. В.», аби висякатися. Роджер раз у раз заправляє волосся під шапку. Обоє мовчать. Ось вони, чалапають, руки в кишенях, руки з кишень, силуети тоншають, жовто-брунатний і сірий, і ще мазок яскраво-червоного, доволі різкі контури, їхні сліди позаду — довгий морозний шлях знесилених зірок, хмари відбиваються від глазурованого пляжу майже білим… Вийшли з поля зору. Ніхто не чув початку їхніх розмов — навіть натяку не збереглося. Вони йшли, доки їх не сховала зима, і, здавалося, навіть безжальний Канал от-от замерзне, і ніхто, жоден із нас, більше не побачить їх знову такими самими. Сліди засипало кригою, а трохи згодом їх забрало море.

□□□□□□□

Прихована камера стежить, як вона, довгонога, ходить тихими кімнатами навмисно безцільно, широкі плечі підлітка трохи зсутулені, а волосся не просто заплетене в косу, а зібране у модну високу зачіску із старою тьмаво-сріблистою короною, вчорашня свіжа завивка заморозила світле волосся на маківці сотнями вихорців, що сяють крізь темну філігрань. Діафрагму сьогодні якнайширше, додати вольфрамового світла, такого дощу останнім часом і не пригадаєш, до будиночка час від часу долинають вибухи ракет далеко на півдні та сході, гримають не запітнілими вікнами, а лишень дверима, шарпають три-чотири рази, наче бідолашні духи, яким забаглося товариства, просяться досередини, на хвилинку, аби торкнутися…

Вона в будинку сама, якщо