Капітула Дюни - Френк Херберт

Інструктор від’єднав її від системи, потягнувши за вимикач, до якого міг дотягтися лише він. Заговорив аж тоді, коли їхній політ став прямим і рівним:

— Нема й мови, щоб ви колись літали на ньому, леді. Ніколи! У вас неналежні реакції. Вам слід було починати навчання до пубертатного віку.

— Літатиму! Літатиму! Полечу на цій клятій штуковині! — Руки марно шарпають заблоковані елементи управління.

— Вас відраховано, леді. Відсторонено від польотів.

Одраде полегшено зітхнула. Тепер до неї дійшло те, що вона знала від початку: Лінчін може їх убити.

Обернувшись до Одраде, що сиділа позаду, Лінчін загорлала:

— Скажи йому! Скажи йому! Скажи, що він має слухатися Бене Ґессерит!

Це було нагадуванням про те, що Одраде, на кілька років старша за Лінчін, уже обіймала командну позицію.

Одраде сиділа мовчки, із непорушним обличчям.

«Мовчання — це часто найкраще, що можна сказати». Таку фразу якась гумористка з Бене Ґессерит накарлякала на дзеркалі в лазничці. Одраде і тоді, і пізніше вважала, що це добра порада.

Повернувшись до потреб аколітки в обідньому залі, Одраде спитала себе, чого цей старий спогад прийшов сам собою. Такі речі рідко траплялися знічев’я, без певної мети. Зараз, звичайно, не слід мовчати. Гумор? Так! Це було послання. Гумор Одраде (до якого вона вдалася пізніше) навчив Лінчін дечого про неї саму. Гумор під впливом стресу.

Одраде усміхнулася аколітці, що сиділа поруч із нею.

— Тобі б сподобалося бути коником?

— Що? — вирвалося в дівчини, але вона відповіла Матері Настоятельці усмішкою. Не стривожено. Навіть тепло. Усі знали, що Мати Настоятелька допускає почуття.

— Ти, звичайно, не розумієш, — промовила Одраде.

— Ні, Мати Настоятелько, — далі з усмішкою й терпляче.

Одраде дозволила собі пробігтися поглядом по цьому юному обличчі. Ясно-блакитні очі, яких іще не поглинула, навіть не торкнулася синява Агонії прянощів. Вуста майже як у Белл, проте без злостивості. Надійні м’язи, надійний розум. Могла б добре передбачати потреби Матері Настоятельки. Про це свідчать завдання з картою і звіт. Чутлива. Це йде в парі з непересічним інтелектом. Либонь, ніколи не здійметься на саму вершину, але завжди посідатиме ключові позиції, де будуть потрібними саме її чесноти.

«Чому я сіла поруч із нею?»

Одраде часто вибирала якусь компаньйонку під час застільних відвідин. Здебільшого аколітку. Завдяки їм стільки можна довідатися. До кабінету Матері Настоятельки часто надходили звіти: особисті спостереження Прокторок стосовно тієї чи тієї аколітки. Та інколи Одраде вибирала місце з причини, яку не могла пояснити. «Так, як сьогодні. Чому ця?»

До розмов доходило рідко, хіба що Мати Настоятелька сама їх починала. Зазвичай лагідний вступ, тоді легкий перехід до інтимніших справ. Усі інші довкола пильно слухали.

У такі моменти Одраде часто творила атмосферу майже релігійного спокою. Це заспокоювало нервових. Аколітки були… ну що ж, аколітками, але Мати Настоятелька була найвищою з усіх відьмою. Нервовість була природною.

Хтось позаду Одраде прошепотів:

— Цього вечора вона тримає Стреггі на вуглинках.

На вуглинках. Одраде знала цей вислів. Його вживали за часів, коли вона сама була аколіткою. Тож ім’я цієї дівчини Стреггі. Хай воно залишиться непромовленим. Імена приховують у собі магію.

— Тобі смакував сьогоднішній обід? — спитала Одраде.

— Він прийнятний, Мати Настоятелько. — Зазвичай співрозмовниці Одраде намагалися не висловлювати фальшивих думок, але Стреггі спантеличила зміна теми.

— Кухарі його переварили, — зауважила Одраде.

— Вони служать багатьом, то як же їм догодити всім, Мати Настоятелько?

«Каже, що думає, і каже це добре».

— Твоя ліва рука тремтить, — промовила Одраде.

— Я хвилююся, розмовляючи з вами, Мати Настоятелько. І я саме вийшла з тренувальної зали. Сьогоднішнє тренування було дуже втомливим.

Одраде проаналізувала тремтіння.

— Тобі наказали робити вправи з витягнутими вгору руками.

— За ваших часів це було боляче, Мати Настоятелько? (За давніх часів).

— Так само боляче, як і сьогодні. Учителі мені казали, що біль навчає.

Це пом’якшило ситуацію. Спільний досвід на жаргоні Прокторок.

— Я не зрозуміла, що ви сказали про коней, Мати Настоятелько. — Стреггі глянула у свою тарілку. — Це не може бути конина. Я певна, що…

Одраде голосно засміялася, привернувши до себе здивовані погляди. Поклала руку Стреггі на передпліччя та лагідно усміхнулася.

— Дякую, моя люба. Уже багато років ніхто так не веселив мене. Сподіваюся, це буде початком довгого й радісного спілкування.

— Дякую, Мати Настоятелько, але я…

— Я поясню про коня. Це мій маленький особистий жарт, і я не мала наміру тебе принизити. Я хочу, щоб ти носила на плечах малу дитину, хлопчика. Щоб він рухався швидше, ніж дозволяють йому короткі ніжки.

— Як побажаєте, Мати Настоятелько. — Ні застережень, ні питань. Питання були, але в належний час з’являться й відповіді, і Стреггі це знала.

Магічний час.

— Як тебе звати? — спитала Одраде, прибравши руку.

— Стреггі, Мати Настоятелько. Алоана Стреггі.

— Відпочивай спокійно, Стреггі. Я займуся садами. Вони потрібні нам як для моралі, так і для їжі. Ще цього вечора зголосися до Розподілу. Скажи їм, що завтра о шостій ранку я потребую тебе у своєму кабінеті.

— Я буду там, Мати Настоятелько. Мені й далі наносити позначення на вашу карту? — Одраде вже підводилася, щоб вийти.

— Поки що так, Стреггі. Та попроси Розподіл прислати нову аколітку й починай її навчати. Невдовзі ти будеш надто зайнята, щоб працювати ще й з картою.

— Дякую, Мати Настоятелько. Пустеля дуже швидко росте.

Слова Стреггі принесли Одраде певне задоволення, розганяючи похмурий настрій, що переслідував її більшу частину цього дня.

Цикл дістав ще один шанс і знову почав обертатися, змушений до цього глибинними силами, званими «життям», «любов’ю» та іншими зайвими етикетками.

«Так воно крутиться. Так воно відновлюється. Магія. Яке чорнокнижжя може відвернути твою увагу від цього чуда?»

Зі свого кабінету вона віддала наказ Погодній службі, тоді вимкнула інструменти на робочому столі й підійшла до еркерного вікна. У темряві ночі Капітула світилася ясно-червоним блиском численних наземних вогнів, що відбивалися від низьких хмар. Це надавало дахам і стінам романтики, яку Одраде швидко відкинула.

Романтика? У тому, що вона зробила в обідній залі аколіток, не було жодної романтики.

«Я врешті-решт це зробила. Взяла на себе зобов’язання. Тепер Дункан мусить повернути пам’ять нашому башарові. Делікатне