Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Петро Федорович Кравчук
Зате Бобу Павлова дача дуже сподобалася. Не встигли сісти, він проголосив тост за хазяїна. Мовляв, ось справжня людина, без фокусів. Робить своє діло і живе як хоче, ні перед ким не викаблучується. Віка завищала й заплескала в долоні, так їй це до душі було. А Павло сидів блідий, штивний. То вона його розбуркала й змусила поцілуватися, ніби на весіллі. Й оголосила, що Павло — її гордість; і якщо він стане схожим на інших, вона перестане його кохати…
Тут би нам підтримати настрій. Ідилія, та й годі! А простакувату Зою чорт смикнув за язик. Вона від мурах натерпілася. Тобто самі вони їй нічого не зробили. Та от у людини до них відраза! Сиділа ніби на голках, ні пити, ні їсти до ладу не могла. Доки не зірвалась… До речі, здається, зовсім необразливу річ сказала. Всього-на-всього про те, що навіть великий учений повинен жити по-людському, а не в такому розгардіяші.
Ні, Віка була не така проста, щоб відверто визвіритися на Павла чи, скажімо, пустити сльозу. Хоча й кортіло їй, я бачив… Губи кусала, але перемогла себе. Навіть Зої підтакнула й на Павла насварилася жартома. Та вже потім вилила злість у тім, що всерйоз взялася до мене.
Сподіваюся, ви розумієте, що я не такий уже й святий. Плюс її краса. Через десять хвилин мене вже можна було збирати ложками. Ми з нею чаркувалися, пили на брудершафт. Мабуть, я поводився по-свинському. Не знаю, що б я зробив на місці Павла. Та він лише вдавав, що слухає балачки Боба, і краєчком ока стежив з-під окулярів, як вона веде мене по сходах на другий поверх.
Ми опинились у захаращеній різним мотлохом кімнатці з більярдом. Так, у тій самій. Признаюся чесно, рідко мене так цілували. Відчайдушно, чи що… Коли раптом чую потилицею: дивляться. Ми ж двері не замкнули. Обертаюсь — на порозі Павло. Блідий, наче молоком облитий. Я так і заціпенів. Вона мене в плечі з кімнати виштовхнула й грюкнула дверима так, що штукатурка посипалась. І репетує звідти, що їй ніхто не потрібен, що хай усі забираються геть. Чую, впала на канапу, заридала…
Я до Павла — з’ясувати, вибачитися… Де там! Відвернувся, ніби мене й нема, і повільно пішов униз по сходах. Ет, думаю, ідіть ви всі під три чорти. Робіть, що хочете. Я спати ляжу, вранці видно буде.
Більярдна довга, наче коридор, це ви знаєте. З одного боку кімнатка, де Віка замкнулася. Посередині сходи на перший поверх, у хол. З протилежного боку кушетка. Ну, я там і ліг…
Крутився, звичайно, довгенько — нерви. Та поступово мене зморило. Прокидаюсь о четвертій годині ранку. Не зразу і второпав чому. За вікном розвиднюється. Й лапки по мені бігають, лоскочуть. І шурхіт усе голосніший і голосніший. Я спочатку вирішив, що вітер у садку.
Дивлюся — мурах на підлозі сила-силенна. Під більярдним столом наче хто руду шкуру постелив. І знизу по сходах сунуть нові. Потоком.
З мене рештки сну мов холодною водою змило. Швиденько взувся, стою — не знаю, що далі робити. До східців навіть ступити лячно.
Вони мене помацали і облишили. Я бачу — вливаються під замкнені двері. Здається, внизу лементувала Зоя, Боб мене кликав… Добре не пам’ятаю. Тому що заверещала вона. Не доведи господи мені ще коли-небудь в житті почути такий вереск… Я рвонувся був, хотів зламати замок. Та де там! Мурашина річка глибиною по щиколотки! Й відразу ноги наче вогнем обпекло — вчепилися…
Добре все-таки мати спортивну виучку! Інший би там залишився… бр-р! А я з місця стрибнув у вікно, з другого поверху — в центр клумби. Підвівся й бачу: поряд дротяна сітка. А за нею… Темнувато ще, але розібрати можна. Галявина, сосни. І під ними ц є. Спершу здалося — копиця сіна. Потім придивився — що за біс? Купол наче аж кипить, трава біля нього ворушиться… Коли зрозумів — рвонувся до воріт.
Отрута, вона пізніше почала діяти. Вже біля шосе. Поблизу воріт я зіткнувся з Лапшиним. Він сам шкутильгав та волоком тягнув Зою. Боб притискав її до себе правою, а в лівій тримав палаюче простирадло. Хльоскав по землі, по кущах. Зметикував, молодець. Де був тоді Павло, уявлення не маю…
Водії нас довго не підбирали — усі троє в крові, в кіптяві. Коли в мене ноги відмовили і я впав — теж обминали. Думали, п’яний.
Тепер, спасибі, мені вже набагато легше. Ходжу по саду, тільки ще на дружину спираюся. Та КОЛЕ ВНОЧІ за вікном дуже шелестить листя — вибачте, не можу спати…”
(Із свідчень Г. Л. Манохіна, кандидата біологічних наук, завідуючого відділом ентомології музею природознавства, свідка та експерта в справі П. Г. Ломейка).
“Мені важко сказати, що саме і в яку мить наштовхнуло Павла на гіпотезу надорганізму. Одного разу він приніс мені книжку Миколи Амосова “Моделювання мислення та психіки” і вказав на кілька рядків — уже на як підтвердження власної ідеї. Автор, розмірковуючи про те, що кожен новий ступінь організації живої матерії складніший від попереднього, кидає таке зневажливе застереження: “Мабуть, мурашники і вулики лише умовно можна вважати складнішими порівняно з окремими особинами, оскільки за різноманітністю вони аж ніяк не перевищують будь-якого з ссавців”. Уявляєте, яке це було відкриття для нашого Ломейка? По-перше, він дізнався, що ще хтось, крім нього, говорить про мурашник як про єдину цілісну систему. По-друге, — всупереч несхвальному “не перевищують”, фраза Амосова означає, що мурашина сім’я “розумніша” від крокодила, орла чи навіть кенгуру.
Ломейко був певен, що індивідуальна психіка мурахи надто примітивна, щоб здійснювати благоустрій мурашиного світу. І його неважко зрозуміти. Сім’я рудого лісового “форміка руфа”, з яким працював Павло, — це ціла “цивілізована держава”. Під землею прорито мережу тунелів, прокладено дороги, доцільно розміщено склади й літні навіси, “ферми” попелиці, грибні сади, плантації корисних рослин, сторожові пости. А сам купол з його геніальною архітектурою, водонепроникністю, чудовим регулюванням клімату? Мурашник — це споруда, що перевершує будь-який хмарочос. Так хто ж зберігає у пам’яті план мурашиної країни? Хто спрямовує будівництво, керує працею робочих армій, що діють
